Томас Тімайєр - Місто заклиначів дощу

Голос цієї людини дзижчав, як муха, що потрапила в блюдце з медом. Розсипаючись у компліментах, він укрив руки дам поцілунками, і цей цілком звичайний ритуал виглядав у його виконанні мало не гротескно.

Тим часом Оскар пильно придивлявся до того, хто втілював вищу владу держави в місті Камана і всій великій провінції.

На зріст сеньйор Альварес був трохи вищий за півтора метра і при цьому вражаюче товстий. Його огрядність підкреслював дуже вузький чорний костюм, у який губернаторові невідомо як вдалося влізти. Зусилля для цього, мабуть, знадобилися чималі: вище коміра на його шиї горбилися могутні жирові складки, а ґудзики жилета загрожували будь-якої миті з тріском відскочити. Волосся цього пана було просякнуте потом і ароматичною олією, ще й завите. Що ж до обличчя, то, коли б не чорна широка борода, сеньйора Альвареса можна було б визнати за дуже зачереватілого брата-близнюка імператора Наполеона Бонапарта.

Захекавшись, Альварес нарешті покінчив із вітаннями і плеснув у долоні. Миттєво, немов із повітря, виник слуга — людина невизначеного віку з типовими рисами індіанця і малесенькими очима, що горіли з-під низько опущених брів, немов жарини.

— Можу я запропонувати вам чогось прохолодного? — звернувся губернатор до гостей. — Джерельна вода, фруктовий сік, охолоджене вино? Хочу відзначити, що вино у мене надзвичайно вишукане, а мої виноградники славляться на всю країну.

Гумбольдт і Еліза вирішили скуштувати вина, а Оскар і Шарлотта обмежилися соком. Слуга, уклонившись, зник так само миттєво, як і з’явився.

— Ваш слуга розуміє по-німецьки? — здивувався Оскар.

— Лише кілька слів, — відповів сеньйор Альварес. — Із часів експедиції Александра фон Гумбольдта Перу підтримує найдружніші відносини з вашою країною. Володіти німецькою в нашому вищому світі вважається гарним тоном, і слуги мимоволі дещо запам’ятовують. Але ви й уявити не можете, яка пекельна праця — видресирувати цих індіанських негідників і прищепити їм гарні манери! Досить лише відвернутися на хвильку, і вони відразу все забувають! Це схоже на боротьбу з вітряками.

— Сервантес, — пробурмотів Оскар.

Сеньйор Альварес щиро здивувався.

— Ти читав «Дон Кіхота Ламанчського»?

— Це одна з моїх улюблених книг, — відповів Оскар, нітрохи не покрививши душею. Йому подобалася ця історія про божевільного ідальго, останнього лицаря, що мандрував Іспанією і готовий був кинутися назустріч будь-якій небезпеці, хай вона навіть уявна.

— Я вражений, сеньйоре Гумбольдте, начитаністю вашого слуги, — вигукнув губернатор. — Мушу признатися, я навіть трохи заздрю вам. Чи не хочете ви його продати?

— О, ні, — розсміявся вчений. — У його послугах я сам постійно маю потребу.

— Дуже, дуже шкода.

Знову виник індіанець — цього разу з тацею. Поставивши її на стіл, він почав наповнювати келихи, кидаючи при цьому дивні погляди на гостей свого пана. Коли настала черга Гумбольдтовому келиху, слуга загаявся і пролив кілька крапель густого червоного вина, негайно діставши за свою необачність удар хлистом.

— Нерозторопний бовдур! — проричав сеньйор Альварес по-німецьки, а потім продовжив, уже іспанською: — Ти не здатний навіть на таку дрібницю, як налити вина гостям! Зараз же прибери на столі і забирайся геть!

— Слухаюся.

Знову просвистів хлист.

— Як я велів тобі називати мене?

— Сеньйор.

— Запам’ятай це, і спробуй бодай ще раз помилитися!

— Виконаю, сеньйоре.

Оскар напружився і так міцно стиснув кулаки під столом, що нігті уп’ялися в долоні. Він ненавидів, коли сильні знущалися із слабких, тим паче, що йому самому не раз довелося відчути це на собі. І хоча Альварес фізично напевно поступався індіанцеві, він мав владу і користувався нею цілковито.

Раптом він відчув долоню Гумбольдта на своєму плечі.

Вчений виразно поглянув на нього, а вже наступної миті повернувся до Альвареса.

— Годі вам, пане губернаторе, — сказав він. — Зрештою, нічого страшного не сталося. Він усього лише відвернувся, роздивляючись нас. Адже не щодня вашу резиденцію відвідують гості з Європи!

Альварес пихкав і метав громи і блискавки. Потім почав скаржитися:

— Ви просто уявлення не маєте, сеньйоре Гумбольдте, що мені доводиться терпіти! У нашій країні вдень із вогнем не знайти тямущої і чесної прислуги. Ці індіанці — у них у крові підступність і зрада, буквально ні на кого неможливо покластися, і я… — він несподівано урвав фразу.

Індіанець уклонився, відступив назад і завмер, чекаючи наказів пана. Чи був він вдячний Гумбольдту за те, що він за нього заступився? Невідомо. По його очах нічого неможливо було прочитати.

Альварес підняв келих.

— За успіх ваших починань, сеньйоре Гумбольдте! — виголосив він. — Хай ваша мандрівка пройде під щасливою зіркою!

Оскар підніс келих до губ і вдав, що п’є, але не зробив ні ковтка. Усе, що виходило від цієї людини, було йому огидне.

Після обміну компліментами і тосту на честь Александра фон Гумбольдта, який дав своє ім’я холодній морській течії, що омивала тутешні береги, сеньйор Альварес відставив свій келих і попрямував до письмового столу.

— А тепер, — почав він, — чи можу я поцікавитися, що саме привело вас до нашої країни?

«Ага, — посміхнувся про себе Оскар, — пан губернатор переходить до справи. Урочисту частину прийому закінчено».

— Я здійснюю мандрівку на згадку про свого батька, — не змигнувши оком, заявив Гумбольдт. — Мене вже багато років не покидає думка написати про нього книгу. Крім того, я хотів глибше дослідити цей регіон континенту.

— Відтоді як ваш батько побував у Лімі, минуло дев’яносто років, — зауважив губернатор. — У цей період наші краї відвідувало чимало експедицій, зокрема з Європи. Боюся, ви не знайдете тут нічого нового і вартого уваги.

Гумбольдт кивнув.

— Ваша правда, ваше превосходительство. Але це