Томас Тімайєр - Подих диявола.

Він розгублено підвівся, поправив штани.

— Жінки,— пробурмотів він. Схоже, не останній раз у цій подорожі.

Н авіть підлітаючи до Сурабаї, Шарлота помітила, що це місто не зрівняється з Батавією. Напівзруйновані портові споруди, нужденні бараки, підупалі шинки,— від усього цього виходив неприємний запах, щось середнє між гнилою рибою та дохлою кішкою.

Це враження ще більш підсилилося, коли вони спустилися й висадилися на землю. Замість сотень веселих людей, що весело махають руками, зібралося кілька обірваних портових робітників, рибалок і моряків. І все...

Офіційний представник міста не виявив і тіні тієї сердечності, з якою до них поставилися в Батавії. Пихатий намісник, якого принесли в паланкіні, відмовився навіть покинути його. Коли йому простягнули рекомендаційний лист, він узяв його двома пальцями, неначе боявся підхопити якусь заразну хворобу. Звали його Луїс Ван Баккен, і був він найнеприємнішою людиною, яку Шарлота колись зустрічала. За ним тягнувся шлейф дешевих парфумів. Шкіра в нього була блідою, борода — неохайною. Одягнений він був у подертий оксамитовий жилет, червоні смугасті шаровари й пантофлі, ходити в яких, на перший погляд, було неможливо. Втім, цей відразливий тип однаково сидів у паланкіні. Сам він би й кроку не зробив. Загалом, він нагадував стару оббрезклу жабу в кошику.

— Відповідно до цього листа, ви просите про аудієнцію з королем Бхамбаном Третім,— сказав Ван Баккен надтріснутим голосом. Він так нечітко вимовляв слова, що здавалося, у нього повен рот каші. На щастя, у них були лінгафони, тому зрозуміти його було легко, якою б мовою — англійською чи німецькою — він не розмовляв.

— Цілком правильно,— підтвердив Гумбольдт.— Нам потрібна аудієнція, і якомога швидше. Ми поспішаємо.

— Це буде нелегко,— відповів намісник.— Бхамбан — не та людина, до якої можна потрапити запросто. Можуть минути дні й навіть тиждень, доки він погодиться вас прийняти.

— Упевнений, ви знайдете спосіб. Все ж таки ми подолали довгий шлях із Німеччини, у нас є рекомендаційний лист від губернатора. Можливо, це пом’якшить вдачу короля.

— Не знаю, не знаю...— Ван Баккен задумливо похитав головою. На обличчі застиг вираз глибокого жалю.

Схоже, Гумбольдту він був добре знайомий. Він опустив руку в кишеню й сунув намісникові кілька монет.

— Я впевнений, що ви звернете на наше прохання особливу увагу,— сказав він.— Як і охороні нашого дирижабля. Було б досить неприємно, якби з ним щось трапилося. Не те щоб у мене були побоювання з цього приводу. Це чесне й респектабельне місто, так само як і ви, чесний і респектабельний намісник. Але просто хочеться бути впевненим, що ніхто не пробереться на корабель незаконно. Я вже вжив заходів обережності.

Ван Баккен недовірливо вп’явся на дослідника. Потім перевів погляд на золоті монети.

— Сумніваюся, що ця сума вмилостивить короля,— зауважив він.

— О, це непорозуміння,— відповів Гумбольдт.— Ця скромна сума призначена тільки вам. А королю передайте, будь ласка, ось це,— і він передав намісникові мішечок.— Я впевнений, уміст його зацікавить.

Ван Баккен із сумнівом оглянув мішечок, однак відкривати його не наважився.

— Чудово,— просопів він.— До палацу короля дві години їзди на південь. Мені потрібно подбати про транспорт. Нам знадобиться їжа й подарунки. Втім, на Регентштрассе розташовано чудовий ресторанчик. Він називається «Білий лотос» і пропонує велику розмаїтість страв південно-азійської кухні. Як тільки коляски будуть готові, я дам вам знати.

Гумбольдт кивнув:

— Не кваптеся. Ми поки насолодимося гостинністю вашого прекрасного міста.

Намісник клацнув язиком, і носії понесли його у бік міста. Шарлота розгублено дивилася йому вслід.

— Що за жахлива людина,— пробурмотіла вона.— Ти що, дав йому хабара?

Дослідник криво посміхнувся.

— Іноді шестірні потрібно змащувати. Життя в цьому куточку світу трохи відрізняється від нашого. Корупція — надійний засіб, якщо потрібно прискорити деякі процеси. Ви навіть не уявляєте, скільки труднощів можуть створити такі прості чиновники, як намісник Ван Баккен, якщо його не сприйняти всерйоз. Якщо ми не хочемо провести тут два тижні, потрібно натиснути на важелі. Розумію, що це нечесно, але постарайтеся дивитися на це як на чайові.

— Ви зустрічалися з королем? — запитала Шарлота Лілієнкрона.

— Ні,— похитав головою вчений.— Востаннє я плив на кораблі. Він обігнув острів із південного боку, і я зійшов на берег біля вулкана Семеру. До речі, пане Донхаузер, а що в маленькому мішку, що його ви передали Ван Баккену?

— Нічого особливого,— таємничо посміхнувся Гумбольдт.— Усього лише невеликий подарунок.

«Білий лотос» виявився милим готелем із гарною кухнею та привітним персоналом. Ресторан був чистим, чого ніяк не можна було очікувати в такому місті, як Сурабая. Вони вже закінчили обідати, коли на вулиці почулися кроки. Крізь закурені вікна Шарлота розрізнила, що біля входу зібралося кілька людей. Від гуркоту забрязкало скло у шибках. У вітальні потемнішало. Деякі гості підхопилися й кинулися до дверей — подивитися, що відбувається.

— У чому справа? — схвильовано запитала Лєна.— Що за хвилювання? І чому на вулиці так темно?

Гумбольдт витер губи серветкою й акуратно поклав її поряд із тарілкою.

— Це Ван Баккен, якщо я не помиляюся. Почекаймо кілька хвилин, і він тут з’явиться.

За мить двері відчинилися, і до вітальні ввалився пітний і захеканий намісник. Його супроводжували двоє охоронців. На них були чалми, коричневі шкіряні жилети і шкіряні браслети на зап’ястях. У кожного за поясом стирчав кинджал, а в руках був батіг.

Власник готелю, китаєць на ім’я Мін Чу, кинувся на підлогу й припав до ніг намісника. Той не звернув на нього ніякої уваги.

— У мене для вас гарні новини,— сказав Ван Баккен.— Мені вдалося роздобути їздових тварин і залагодити необхідні формальності. Якщо ви готові, можемо