Лариса Підгірна - Печатка Святої Маргарити

буду. Гаразд? — проказав винувато, заглядаючи Елізабет в очі. — Я увечері повернуся.

Ліза стомлено і якось механічно кивнула.

— Добре, добре, Марку.

— Сама нічого важкого не рухай, не піднімай. Я приїду і сам все перенесу чи що там треба буде. Я ще гляну, що тут з електрикою і всім іншим… Вона послідувала за ним, не випускаючи Маркової руки зі своєї, по невеличких кімнатках, вмебльованих просто, але ошатно.

Вітальня, невеличка їдальня, ще менша кухня… В кухні — пательня, каструлька, ножі-виделки, тарілки… турка, якою, вочевидь, користувалися нечасто. Старий сервіз китайського фарфору з полущеними золотими ліліями на зеленому тлі. Ванна кімната зі справними кранами… На другому поверсі — дві спальні і тераса зі старенькими, але пристойними плетеними меблями: три стільці, столик та густа зелена завіса черешневого саду.

У спальні для гостей — ліжко, шафа, вішак, порожні книжкові полиці… У хазяйській — широке старе ліжко з різьбленим узголів’ям. У шафі — чисті ковдри, подушки та простирадла… Начебто все необхідне на перший випадок було.

— Чекатимеш мене увечері тут? — усміхнувся Марко, пригортаючи Елізабет до себе. — Чекатимеш?

— Так… повертайся скоріше сьогодні, — прошепотіла вона у відповідь, намагаючись непомітно витерти сльози, що зрадницьки покотилися з очей.

Заніс нагору валізи.

— Зараз, за кілька хвилин повернуся, — промовив, цмокнувши у щоку.

Вийшов до Остапенка, що прогулювався поміж квітників у садку і, наче горобець, обдзьобував гілку з черешнями.

— Ти чого у моєму садку черешні обриваєш? — жартома гукнув Марко до Євгена.

— Ач який! — Остапенко глянув, затулившись від сонячного проміння долонею. — Що, капризує? — запитав тихо, поглядаючи на двері будинку.

— Ні, все добре… Більше мовчить і зітхає…

— Ну нічого, нічого… Все налагодиться. Головне, аби ти нам молодець там був!

— Дай Бог… — відповів Марко. — Гайда, зганяємо за продуктами до крамниці, бо у хаті, схоже, є все, окрім чого попоїсти. Євгене, а чий це був дім? — поцікавився у Остапенка вже в автомобілі. — Таке враження, що я додому потрапив, до своєї кам’янецької хати…

— Як я вже казав, Юхимович знайшов по своїх зв’язках, — пояснив Євген. — Мені подробиці невідомі, кому він раніше належав. Ми оглянули все тут: пристойно, не захаращено і садок гарненький…

— Так… — кивнув Марко. — Це добре… Як гадаєш, Євгене… — додав за мить. — Я живим з-за Збруча повернуся?

— Раніше ти про таке не запитував, — відмахнувся Остапенко. — Хоч матір і батько, дякувати Богу, живі і страждали б немало. А тепер вдвічі мусиш живим повернутися… Все буде добре, Марку. Все буде добре.

У продуктовій крамничці на краю вулиці придбали молока, сиру, яєць, масла, цукру і солі, свіжого хліба, шинки — наче для доброго хлопа на вечерю. Марко прихопив коробку з шоколадом. Власник крамниці змолов кави і запакував чаю.

— Підлабузнюєшся до дружини, мазунчику? — гмикнув Остапенко. — Ех-х-х, заздрю я тобі, Марку, білою заздрістю.

— Знайшов чому заздрити… — відмахнувся Швед. — Три дні як одружився, а тепер мушу її покинути не знати на скільки…

— От тому й заздрю, що ти знайшов своє, любе. Не знаю, чи є у світі така жінка, що…

— Зупинися, Євгене, — проказав Марко. — Менше сарказму — і ти точно її зустрінеш. Ти ж вічно з усіх кепкуєш! І навіть ми не виняток. Один я тебе терплю, та й то час від часу милю тобі чуба…

Вийшов з авто, прихопивши пакунки. Елізабет чекала в садку, раз по раз простягаючи руку за солодкими ягодами над головою. Вже без капелюшка, з розмаяною від вітру і Маркових обіймів зачіскою.

— Ходімо, Лізо, тут усе свіже. Навіть шоколад є…. У Варшаві куплю решту необхідного, аби ти сама до крамниці зайвий раз не бігала.

Заніс пакунки у кухню, поклав на стіл. Повернувся до неї.

— Світло, вода — усе працює. Я буду пізно увечері. Ти вкладайся спати. Я приїду, будь певна, розбуджу тебе. Гаразд? Тільки не забудь, замкни двері.

— Гаразд, — прошепотіла у відповідь. — Ти наказуєш мені, як тато, коли я була зовсім маленька.

Потягнулася навшпиньки, поцілувала.

— Моя солодка, моя дорога дівчинко! Мушу йти, бо Остапенко вже й так на мене зубами клацає, — Марко легенько відсторонився від дружини. — Ну… будь розумницею, не сумуй. Я скоро буду.

— Так… йди, йди, Марку, — проказала вона. — Чекатиму.

— О! Маю надію, що ти по черешнях не лазитимеш! — промовив вже на порозі. — Обіцяй, аби я не хвилювався!

— Не буду. Їдь з Богом. І повертайся.

* * *

Остапенко гнав свій «Форд» зовсім не до міста. Кудись у протилежний бік від Варшави мальовничим путівцем, що вився через ліс.

— Ми куди? — поцікавився Марко.

— На нашу таємну криївку, — Остапенко покосився на Шведа, як він знімає з пальця обручку і перечіплює її до ладанки, на ланцюжок. — Не хвилюйся, до ночі назад тебе в обійми дружини доправлю, — гмикнув Євген, та вже за мить посерйознішав, пильно глянувши на Марка. — Пантелеймон Баюрний… Румуни після твого донесення взялися його пасти, а потім провели таємний обшук удома. Та й Змієнкові орли — молодці: запасли його зв’язкових… Взяли просто з усіма тельбухами.

— А що дав обшук?

— Свіженькі шифрувальні таблиці, заготовки листів від так званого «українського підпілля»… Усе тепленьке, тільки-но з кухні ОДПУ, Марку. Усе, що Клопенко йому передав. Кажу тобі, вони працюють без вихідних. Баюрний, правда, вперто відпирається, мовляв, «проіски врагов»… Але ти краще запитай, хто його зв’язковий, той, якого орли нашого Юхимовича захапали.

— I кого ж?

— Нашого старого друга, Сергія Клопенка…

— Та ти що!

— Так, так, братику. Бачиш, як ти випав із життя зі своїм одруженням?

Марко кивнув.

— Але просто якось усе. Занадто просто.

— Нічого