Михайло Петрович Старицький - Не судилось (Панське болото)

своєю… коханою молодою… Ну, й панi теж була дуже рада, так вiтала щиро… Вся дворня на радощi збiглася… бенкет такий був!.. Мене напоїли… бач, аж голови не зведу з хмелю!

П а ш к а. Боже мiй! Певно, лихо збилось? Ти мов з хреста знята!

К а т р я. Що ж? Так i треба… На таку стежку ступила, йшла на муки, ну й треба вже йти до кiнця, спокутовать… Ох, тiльки якi ж муки! Кiсточки на менi живої нема… Господи, хоч би душу мою швидче прийняв!..

П а ш к а. Схаменися, Катре! Не рви себе!

К а т р я. Ох, Парасю! Де вже менi себе рвати? Порвали вже, пошарпали мене другi!.. Як менi тяжко!.. Дай свою руку, притули до чола менi: там мов свинцю налито, мов топлять його!

Пашка пiддержує їй голову.

П а ш к а. Бога ради, заспокойся! Ти вся тремтиш!

К а т р я. Холодно… у-ух!! Нiвечили мене, Парасю… Мати моя били… А Михайло… ох-ох! (Ламаючи руки, принада до Пашки).

П а ш к а. Невже Михайло?

К а т р я. Нi… вiн… зас-ту-пав-ся… (Давиться словами i усмiхається).

П а ш к а. Не побивайся-бо, голубко моя! Та коли вiн — звiрюка такий, то я б йому очi видерла з лоба!

К а т р я. Та вiн i невинуватий… iначе, певно, не можна… Тiльки навiщо було мене, дурну, дурманити? Вiщувало серце менi, що не може того статися нiколи… i хотiлося вiрити, i не тулилося це у моїй головi… Виплакала вже я давно свої очi; уже давно по своїй надiї i по собi справляю похорон… Тiльки не сподiвалася, щоб так немилосердно.

П а ш к а (обнiма Катрю). Сестричко моя, лебедочко! Як менi тебе жалко! Бiдна ти, безталанниця моя!.. Як я тебе просила востаннє — забути панича! Не здолала подужати серця! (Плаче).

К а т р я (дивиться на Пашку гостро). Тобi шкода мене? Плачеш? Правда, шкода?

П а ш к а. Душу б я свою вийняла за тебе!

К а т р я. Ну, а там не пожалували, нiхто!.. Дай менi, серце, водицi! Пече мене всерединi, в ротi пересохло.

П а ш к а (подає воду i пiддержує голову Котрi). Гаряча, як вогонь, — аж пашить!

К а т р я. Спасибi! Ти, кажеш, була коло двору… Що там чути?

П а ш к а. Пакуються всi; вибираються звiдцiль кудись далеко: либонь, удосвiта й вирушать.

К а т р я. Удосвiта? А Михайло теж їде?

П а ш к а. Та їде ж: його ж то, либонь, i везуть…

К а т р я. Ох! (Хапається за серце).

П а ш к а. Та забудь його, проклятого!

К а т р я (хапа за руки Пашку). Парасю, голубочко! Коли ти мене хоч крапелиночку жалiєш, побiжи у двiр, запроси до мене Михайла, хоч на хвилиночку, — попрощатись тiльки… попрощатись тiльки… попрощатись!..

П а ш к а. Для чого вiн? Плюнь на його! I так слаба! Та до двору й доступитись трудно…

К а т р я (несамовито). Лебедочко, не одмовляй! Зглянься надi мною! Не муч хоч ти мене! Пожалiй! Поклич його, на одну хвилиночку… подивитись хоч… глянуть, та й попрощатись навiки! Скажи йому, що я на його не серджусь… Бог з ним!.. Нехай живе, щасливий… я йому стежки не переступлю! Побiжи-бо, голубочко! (Цiлує руки їй).

П а цї к а. Що ти, Катре? Опам'ятайся!!

К а т р я. Ноги цiлуватиму, тiльки попроси! (Хоче нагнутись до нiг).

Пашка не допускає.

П а ш к а. Чи ти при собi? Приляж краще, голубко, отут на лавi! Я пiду, побiжу, попрошу пана Павла, — може, вiн викличе.

К а т р я. Хiба Павло тут?

П а ш к а. А тут, приїхав оце… я його бачила.

К а т р я (сплеснула руками). Воже мiй! Може, ти його менi посилаєш ца помiч, на пораду! Попроси i його, попроси, попроси! Розкажи йому… може, вiн моєму горю…

П а ш к а. Та заспокойся ж, я його покличу…

К а тр я. I Михайла, i Михайла!..

П а ш к а. Та й Михайла ж! Приляж же, заспокойся: я — зараз!

В И Х I Д III

Катря сама.

К а т р я. I чого те серце ще трiпочеться? Живуче якесь! Краяли його тупицею, давили клiщами, та ще не роздавили, — ворушиться… допевнитись хоче, чи зникла надiя, чи ще за хмарами мрiє? Дурне, дурне! Мало тебе вчора нiвечили, в багнi топтали? А ти знов-таки щемиш i допитуєшся чогось? Годi вже, — над силу муки!.. Треба тебе заспокоїти… Матерi шкода, та їм легше буде, як я умру, о, легше! Сира земля i грiх, i сором покриє; а так щодня — публiка, глум, зневага… краще, краще умерти… Осьде мiй рятунок! (Бере пузирьок). Тут якiсь краплi. Лiкар давав матерi закроплювать у вiчi, то казав, що страшенна трутизна, — зразу може покласти… I нiчого не болiтиме, жалю не буде; душа пташкою полине… Полечу я зозулею до його, до мого милого, край вiконечка сяду: закую-застогну, тугою обiйму його серце, нехай згадає воно, як колись любилися, як з кохання того захмелилися… Побачити б тiльки ще раз його на прощання та й випити… (Дума). А грiх? Свою душу самiй загубити? Проклята я, проклята! Наїдуть становi, потрошитимуть мене привселюдно… Як собаку в землю закинуть… Без хреста, без панахиди… Могили навiть не насиплять… Ох, як менi тяжко!.. Несила ж менi i мук таких терпiти, несила!! Ой!! (Встає i, хитаючись, знову пада). Гуде як! Чи буря надворi? Чи у мене в головi? Хтось iде… iде!.. (Прислухається). Вiн, певно, вiн! Я зараз. (Знов устає, пада на лаву, ухопившись за голову). Нiчого не пам'ятаю! Га? Хто мене кличе?

В И Х I Д IV

Катря i Харлампiй.

Х а р л а м п i й (увiходить i стоїть у шапцi коло дверей, оглядаючи хату). А що? Хто тут живий?

К а т р я (пiдвiвшись трохи). Хто це? Гука щось…

Х а р л а м п i й (увiйшовши). А! Це ти, тут преподобнице? Чого ж мовчиш? Позакладало?

К а т р я (труситься, спершись обома руками на стiл). Дядьку…

Х а р л а м