Люко Дашвар - Мати все

бачити цих дітей і цю бридку тварину, матінку їхню. У мене своя справа. Мені про своє дитя дбати треба…»

Витягла з сумки декілька фотографій, розклала на столі.

— Давай знайомитися, Раєчко. — Привітність на максимумі. — Мене звати Іветта Андріївна Вербицька. Я живу в Києві. Ось… — простягнула дівчинці фото. — Це дім, у якому мешкає наша сім'я.

Нінуха підхопилася, підбігла до стола.

— Ого! Шоколад…

Іветта накрила рукою фото, глянула на Нінуху так люто, що істота миттєво опинилася на дивані.

— Люди повинні допомагати одне одному, — повернулася в русло. — Не буду довго про це… Це ж нормально. Чи не так, Раєчко?

— Так, — розгублено прошепотіла дівчинка.

— …Один допомагає добрим словом, інший…

— Грошима! — встряла Нінуха. — А жлоби секонд пруть, ніби ми негри якісь…

Іветта видихнула і продовжила:

— У нашої сім'ї свій шлях. Ми хочемо запросити в наш дім дівчинку. Щоб він став її справжнім рідним домом. Дати їй гарну освіту, красивий одяг, показати їй світ, дати їй… Усе! Ти ж хочеш мати все?

Замовкла, глянула дівчинці в очі:

— Поїдеш зі мною, Раєчко?

Дівчинка недовірливо подивилася на незнайому дивну жінку, перевела погляд на матір. Нінуха кивала всім чим могла. Головою, руками, очима — погоджуйся, погоджуйся!

— Я… не хочу… — зацьковано.

— Чому? — Іветта й не сподівалася миттєвого результату.

— Не знаю…

— Ризотта Андріївна! — Нінуха підхопилася. Енергія фонтаном.

— Мене звати Іветта!.. Андріївна!

— Ну так! Іветто Андріївно! Дозвольте! Рідна мамка зараз популярно пояснить…

— Ні!

Іветта вибрала одну зі світлин, простягнула дівчинці.

— Це твоя кімната, Раєчко… Ми вже підготувати її. Для тебе, янголятко. А це — наша вітальня. Тут ми обідаємо і вечеряємо, а сніданок наша служниця Ангеліна кожному приносить до його кімнати. Так зручніше, хіба ні?

Приголомшена Рая роздивлялася кольорові фото. Світлу, схожу на покої принцеси кімнату — рожеві барви, біле на широкому ліжку, дзеркало таке велике, що оце гуртом навпроти стати — всіх буде видно.

Іветта хижо спостерігала. Надто затюкана. Ну, це непогано… Їй амбітних панянок не треба. Їй таку, щоб із першого разу все виконувала без вагань. Треба сину догодити, так щоби без сумнівів лягала і розчепірювала ноги. Треба Платонів сон стерегти — так щоб із радістю.

— Що скажеш, Раєчко?

— Не знаю, — прошепотіло вражене дівча.

Іветта напружилася… і поклала перед дівчинкою фото Платона.

— А це мій син. Платон. От уже хто найбільше чекає на майбутню подругу — так це він. Сподіваюся, ви потоваришуєте, бо… Ти ж погодишся? Платон так про це мріє…

Рая глянула на фото і мало не вмерла. Зі світлини на неї дивився юний бог. Запаморочливо красивий хлопець із синіми очима. Чорне волосся по плечах. Їй такі навіть не снилися. Наміть у снах Раї бачився інший шлях до мрії. Приміром, щоб заробити собі на гарну спідничку і яку не яку футболку китайську. І збігати на дискотеку в школі якось по весні, бо босоніжки є, а чобітків — нема, тільки старі черевики з секонду. «„Доктор Мартінс“! — пояснювала „просунута“ подружка Вітка. — Це дуже фірма кльова. Дарма що ношені. Однаково круті!»

Рая опустила очі. Хіба красиві хлопці на таких, як вона, задивляються? Завмерла, про кімнату рожеву забула, про дзеркало… Сині очі…

Нінуха брови насупила: що це Райка заніміла? Треба хапати, хапати скоріш, бо ж проґавить! Ех, дали би їй слово! Вона би скоро Райку обламала!

Іветта зосередилася: здається, «час X» настав. Зараз ця дівчинка повинна здатися, та замість довгожданного «я згодна» тишу розколихало ледь чутне схлипування. Іветта озирнулася: близнюки всі разом дрібно-дрібно кліпали, втирали кулачками сльози…

— Раю… Не їдь… — відчайдушно вигукнув один із них.

Менші — ніби чекали. П'ятирічний Едька зарюмсав, найменше дівча губки скривило, близнюки зайшлися. Нінуха била по головах, по спинах.

— Та замовкніть уже, сволото! До кози захотіли?!

Іветта рвучко підвелася. Підійшла до Нінухи.

— І третя умова, — процідила їдуче. — Ви, Ніно, ніколи більше не дозволите собі бити дітей. Ви мене зрозуміли?

— Та хіба я б'ю? Я виховую! — огризнулася Нінуха.

Іветта не відповіла. Підійшла до стола, зібрала світлини, поклала Раї в долоню.

— Слухай мене уважно, Раєчко. Силоміць до щастя не тягнуть. Я зараз поїду, а ти подумай… Сама думай. Нікого не слухай. Навіть мами. Бо це твоє життя. А я повернуся за тиждень. Якраз перед Новим роком. Захочеш — поїдеш туди, де на тебе чекатимемо я і Платон… І все добре, що є в цьому світі. Не захочеш — на мотузці не потягну.

Іветта вийшла в зимову ніч, глибоко вдихнула — нарешті нема смороду. Геть звідси! Знайти Юрочку, потому — залежно від обставин, тільки далі від цього жаху. Хижо посміхнулася. Дівчина погодиться! Тільки-но «шкода» виїде з хутірця, істота всю кров із доньки висмокче, змусить поїхати. А інакше їй грошей не бачити. «Тільки б не скалічила! Каліка нам геть не потрібна!» — напружилася.

Пішла подвір'ям до хвіртки. Позаду грюкнули двері. Нінуха бігла за гостею, бурмотіла на ходу.

— А повернетеся? А? Ризетта Іветтівна! Гроші коли?

Іветта зупинилася, грубо тицьнула пальцем істоті в груди.

— Гроші за тиждень. Тридцять першого грудня. Просто на Новий рік! За умови, що не будете тиснути на Раєчку.

— Нізащо! Сама погодиться! От побачите!

— Мені потрібна здорова і неушкоджена дівчина. Побачу на ній хоч один синець — ніяких грошей. А як малі будуть бігати голими по морозу… Теж ніяких грошей. Ви мене розумієте, Ніно?

— І оце все мені задарма робити? Задарма? Хоч завдаток який лишіть? А то якось не по-людськи.

Іветта дістала з гаманця двісті доларів. Нінуха вхопила гроші.

— Я їх помию! Усіх до одного. І Райку! — пообіцяла на радощах.

Юрко перестрів Іветту неподалік від Нінушиної хати. Біг, поспішав. Такі справи! Насилу знайшов на хутірці дядька з «жигулями»! Дотягли «шкоду» до дядькового двору, разом в автівці поколупалися, разом зрозуміли: не дадуть їй ладу, треба на СТО. А краще до траси якось доправити, зупинити вантажівку, причепитися до неї і волоком до Києва.

— Ви не хвилюйтеся, Іветто Андріївно! Я з дядьком домовився, щоби ви в нього переночували, а ранком він вас до електрички довезе, а там уже…

— Ні, Юрочко! — усміхнулася Іветта. — З вами поїду.

— Ви навіть не уявляєте, наскільки це важко! — здивувався таксист гарному настрою пасажирки. — Усю ніч змарнуємо.

— Прекрасна перспектива, — запевнила Іветта. — Ніколи в житті не їхала в авто всю ніч. Коли рушаємо?

Додому шлях скоріший. Незчулися — уже на трасі. Дядька з «жигулем» щедро віддячили, радів-дивувався:

— От йо… Ще давайте до нас того… ламатися… Допоможемо.

Бусика зупинили. Причепили до