Дарунок Корній - Тому, що ти є

були лише блідою тінню Ірени. Це стосувалося манери говорити й уміння одягатися. Начепити на себе недешеву річ ще не означало мати «дорогий» вигляд. Вмінню носити одяг нелегко навчитися. Ірена це знала і вміло цим вмінням користувалася. Ось і зараз — на ногах, як завжди, туфлі лише на високих підборах. Оксану часто дивувало, як пані Ірена в шістдесят пересувається на тих каблучиськах. Пані ніколи не те що не падає з них, вона навіть не хибить ногою — не перечіпається. Оксана на мить заздрісно думає, що хотіла б мати подібний смак… Однак, як каже Ірена Георгіївна, «гени вирішують все». При згадці про гени Оксана огидливо морщиться. Руки Ірени ледь торкаються столу, пальці в ніжному плетиві, на майже кожному — «сімейна коштовність». Цього разу — золоті персні з холодними камінчиками сапфіра всередині. У вухах сережки з такими ж камінцями. Чергова родинна коштовність, подарована Сигізмундовим батьком, яка має чи то три, чи то чотири сотні літ. На голові свекрухи майстерно вкладене недешевим перукарем, пофарбоване у світло-русявий колір волосся. Можна було б навіть щиро захоплюватися досконалим смаком пані, що сидить напроти Оксани, якби не очі — крижані та беземоційно-порожні. Та, що напроти, привела дівчину в цей ресторан, бо знала — зараз тут мало людей і їх не потурбують. Оксана не любила ресторанів — вона там завжди чулася загубленою. З Владом вони ходили до ресторану лише два чи три рази, і то на якісь сімейні урочистості, які просто неможливо було пропустити.

Сьогодні при вході була спроба не впустити Оксану досередини, але Ірену, схоже, тут добре знали, бо вона навіть нічого не говорила, тільки зміряла швейцара одним зі своїх «добрих» поглядів. Оксана замовила собі склянку води, Ірена — чай. Дівчина заінтриговано мовчки очікувала початку бесіди. І от коли замовлення було принесене і Оксана навіть зробила один чи два ковтки води, Ірена Георгіївна заговорила:

— Коли я мала сімнадцять років, дівчино, у моєму житті з’явився перший і єдиний мужчина — Сигізмунд Владиславович Брех. Так, із Сигізмундиком ми прожили довге щасливе подружнє життя. Він — вірний турботливий чоловік, добрий батько. Чого ще може бажати дружина? Та зараз не про це.

Ірена справді нагадувала Оксані Снігову королеву, тому що говорила про начебто прості життєві речі, які, очевидно, мали б розчулити Оксану, дещо пафосно. І побачені нещодавно сльози на обличчі Ірени здавалися навіть витвором уяви. От зараз очі наче дивляться на Оксану і разом з тим — поза нею.

Тим часом жінка продовжувала — повільно і чітко, наче зважувала кожне сказане слово:

— Так, у нас народився синок, очевидно, вам вже повідомили про те, що він прожив коротке життя — лише шістнадцять літ.

Ірена запитально подивилася на Оксану. Оксана гойднула головою, пригадавши розповідь Сигізмунда про старшого сина та про його страшну хворобу, яка забрала дитину на той світ.

— І, очевидно, вам повідомили, що він помер від невиліковної хвороби?

Оксана ще раз ствердно кивнула головою.

— Це стало страшним потрясінням і для мене, і для чоловіка. Едичок був не простою дитиною, а справжнім генієм — довершеним у всьому. І як би я не любила Владиславчика, розумію: йому ніколи не стати таким, як його старший брат, бо народила його надто пізно. В такому віці взагалі рідко народжують і майже ніколи не народжують геніїв, хоча мені це майже вдалося. Боже — тільки шістнадцять років! Так мало, і таке лихо. Авжеж, дівчино, вам сказали правду. Мій янгол помер від невиліковної хвороби, однак це не лейкемія. Це набагато гірше. — В Ірени раптом задрижав голос, і вона тремтячою рукою потягнулася до горнятка з чаєм. Рука трусилася помітно, і вона навіть трохи розхлюпала чай. — Невиліковна хвороба, проти якої немає ліків. Навіть лейкемію можна побороти, а ось це лихо — нізащо. Тож коли з’явилися в полі зору нашої родини ви, дівчино, я заприсяглася, що зроблю все від мене залежне, щоб та хвороба не зачепила другу мою дитину. Бо ви так нагадуєте ту пройдисвітку. О, Господи! Не вберегла, не вберегла…

Жінка потяглася до сумки, витягла з неї вже знайому білосніжну хустинку та приклала її до очей.

— Господи, Ірено Георгіївно, що ви таке говорите? Я абсолютно здорова, запевняю вас. Вашому сину анічогісінько не загрожує. — Оксана дивилася на жінку як на божевільну. Що та верзе, невже й справді материнська ненависть до невістки така сильна, що зробила з її свекрухи навіжену?

— Я знаю, що ти фізично здорова, дівчино. Бо ти, на жаль, лише збудник, тобто розповсюджувач тієї хвороби. Та хвороба забрала мого старшого і ось тепер прийшла за Владичком. Ця хвороба безжалісна. Її ви називаєте збочено коханням, я ж — найвищою фазою божевілля, бо хіба може людина при здоровому глузді, нормально вихована людина, з довершеним генетичним тисячолітнім паспортом, бути адекватною, коли рідну матір ставить на найнижчий щабель в порівнянні з якоюсь зайдою, без освіти, без належного аристократичного виховання, без історії за плечима? Хіба це не хвороба? Едуардик у шістнадцять років захворів. Він, він…

Ірену знову почало трусити, і вона, потягнувшись за чаєм, ледве не впустила його на підлогу. Потім закрила очі, притулила до них хустинку і так просиділа деякий час.

Не відкриваючи очей, вона прошепотіла:

— Едуардик покінчив із собою через ту пихату задрипанку, через ту… Я не могла йому дозволити в шістнадцять літ занапастити своє майбутнє, всі перспективи, які лягали до його ніг, не могла… А він, він… Невдячний, невдячний…

Ірена вхопилася руками за серце, не відкриваючи очі, вона потягнулася вкотре до сумочки, доволі швидко витягла з неї велику білу пігулку та кинула собі до рота.

Оксана від почутого сиділа мов пришпилена до свого місця, не рухаючись. Жінка навпроти здавалася бридкою ропухою, нічого, крім огиди, дівчина до неї не відчувала, і все більше їй робилося шкода Влада. Цікаво, що таке Ірена наговорювала на неї синові, щоб «вилікувати»? І дівчина не втерпіла:

— А ви, Ірено Георгіївно, невже нікого ніколи не кохали, свого чоловіка наприклад? Чи, може, це так швидко забулося?

Слова Оксани наче привели до тями жінку:

— Кохання? О, ні! Тільки не це — спорідненість душ, інтересів, виховання, добре ставлення одне до одного, однакове поривання душ, поєднання аристократичних родин! Так, я у свій час мала великий вибір наречених, однак Сигізмундик дав усім фору — найблагородніші наміри та гени, історія його родини чи не давніша за історію моєї, тож поєднання таких двох величних родин — то