Марина та Сергій Дяченко - Армагед-дом
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Дівчина, тобто жінка, без жодного слова передала Лідці книжки і рисюківський квиток, і Лідка безглуздо подумала, що вагітним хвилюватися не можна. Ну навіщо їй ця метушня з перевіркою квитка, з викликом міліціонера, зі скандалом…
— Дякую, — сказала Лідка, хоч молода бібліотекарка вже її не чула.
У залі було не те щоб людно, але й зовсім не порожньо. Лідка повагалась; жодне місце не здавалось їй достатньо непримітним. Хоч як сядеш — звідусіль тебе видно.
— Перепрошую…
Її штовхнули майже одночасно з перепросинами. Причому штовхнули вправно — під лікоть, так, що стіс книжок роз’їхався, й відразу три тонких томи гепнулись на підлогу.
— От нещастя, вибачте, будь ласка…
Вона автоматично нахилилася, щоб підібрати розкидане, і ледь не зіткнулася головою з тим, хто спершу так недоречно штовхнув її, а тепер збирався допомогти.
Він був немолодий. Він був огрядний, але вже не такий гладкий, як у час їхньої останньої зустрічі. Два роки й один апокаліпсис тому. «Іди, дівчинко, навчайся добре, Андрій Ігорович був би задоволений…»
Лідка зблідла так, що обличчя зробилося твердим, ніби дерев’яна маска.
— Лідо! — метушливо сказав цивільник. — А я спершу не впізнав вас — дивлюся, щось знайоме…
Він підібрав книжки, струсив гіпотетичний пил, ніби мимохідь подивився на назви.
— Ого… Ви всерйоз вирішили заходитися коло новітньої історії? Напевно, в університеті? Воно й правильно, ви людина молода, два курси встигнете відучитися, перш ніж народжувати, а потім академка — і знову за книжки… якщо є кому з малям сидіти. Адже є, га?
Він говорив, а очі-свердла робили свою справу. Може, просто за звичкою, незалежно від волі господаря. Призвичаїлись за довге життя свердлити — от і свердлять усе, що рухається.
— Є, — сказала Лідка.
Зрештою, все це могло виявитися випадком, збігом. Мало що може знадобитися цивільникові-високопосадовцю в закритій історичній бібліотеці. Побачив знайому дівчину — і завів розмову, адже в них зорова пам’ять ого-го яка…
Так, але навіщо знадобилося штовхати? Невже такий незграбний?
І чи не цей голос, до речі, спитав із черги: «Чи не можна швидше?», коли бібліотекарка поцікавилася Лідчиним читацьким?
— Дякую, — сказала вона, приймаючи галантно подані книжки. — Мені працювати дуже треба. Курсова, — додала вона невідомо нащо.
— А на чиєму ви курсі, Лідо?
— На першому, — сказала вона перше, що спало на думку.
— Ну, зрозуміло… А хто керівник?
Лідка мовчала, дивлячись цивільнику в очі, важко дивлячись, докірливо, ніби питаючи: мало ти з мене душу тягнув? Тобі яке діло? Чого причепився, наглядачу, шпигуне?
— Лідо, — сказав товстун несподівано лагідно. — Я не хотів вам заважати, слово честі. І лякати вас теж…
— Чого б мені боятись? — сказала вона якомога стриманіше.
— Лідо, можна з вами поговорити?
— Про що? — вона міцніше притисла книжки до грудей. Обличчя товстуна зробилося печальним, як тоді, в кабінеті:
— Про спадок Андрія Ігоровича. Про текст, який ви знайшли. І ще про те, чому ви ходите в закриту бібліотеку за чужим читацьким квитком.
— А навіщо тоді служба страхування? Навіщо? От уяви, дівчинко, що всі ми повертаємось, виходимо з Воріт — і ніякої влади немає. Ні міліції. Ні страхової інспекції. Ні Президента, ні цього загрузлого у чварах парламенту… Хтось загинув, хтось лишився. Доки пройде переклик, реєстрація, нові вибори — знаєш, що буде? Нічого не буде. Усе, що вціліло після апокаліпсису, буде роздерто, розтягнено, відбито у законних власників за єдиним правом — правом сильного. Замість того, щоб зводити будинки й бавити дітей, людям доведеться воювати з покидьками за місце під сонцем… як у печерах! Ми і скотимося до печер, до кам’яної доби, були в історії країни, яких тепер немає — саме тому, що вони не мали твердої влади після апокаліпсису!
Лідка сиділа на мокрій садовій лавці. По всьому парку походжали матусі з візочками, то тут, то там вавкало немовля; цікаво, а на що схожі збоку молода жінка і літній товстун, на ньому ж не написано, що він цивільник, так, просто добрий дядечко Микола Іванович…
— Ти гадаєш, лише вгодовані чиновники йдуть у «домовлений час»? Ні. Ціла група різних людей — тих, чия діяльність буде життєво необхідною в перші дні після апокаліпсису. І чиновники серед них. Усі країни дотримуються такого протоколу — більшою чи меншою мірою, але дотримуються!
Микола Іванович замовк. Поруч із ним на темну лавку смачно ляпнулась грудочка пташиного посліду. Ну треба ж такому, трошечки пташка схибила.
— А нащо брехати? — спитала Лідка тихо.
Микола Іванович стомлено всміхнувся:
— Так, брехати негарно. Але люди так влаштовані. Вони не можуть пережити перевагу іншого — ні в чому. Перевагу, а особливо привілей. Уяви, ось стоять Ворота, у них ломиться натовп — і якась людина з мегафоном просить зачекати, пропустити оцього лікаря, оцього суддю, оцього чиновника, бо вони ПОТРІБНІ відразу ж після апокаліпсису, потрібні живими і, так би мовити, в комплекті… І що тобі відповість безтямний натовп? Можеш уявити?
— Брехня в ім’я порятунку? — так само тихо спитала Лідка. — І смерть в ім’я порятунку?
Микола Іванович зітхнув. Відкрив портфель, витягнув пачку цигарок — і круглу пластмасову коробочку з-під розчинного аспірину.
— Я дуже довго знав Андрія… він був чи не єдиним моїм другом.
Лідка дивилася, як він підкурює, потім ховає запальничку, охайно знімає кришку з коробочки з-під «упси».
— Я дружив з Андрієм… віриш?
Лідка осміхнулась:
— ПОТІМ у нього знайшлося так багато друзів…
Микола Іванович охайно струсив попіл у круглу коробочку. Будучи, як видно, високопосадовцем, він не соромився такої жалюгідної негарної речі, як попільничка з порожньої аптечної упаковки; напевно, Лідчин подив відбився в неї на обличчі.
— Талісман, — коротко пояснив Микола Іванович, обережно встановлюючи «упсу» на лавці.
Курив він теж негарно. Квапливо, дрібними затяжками, і навіть цигарку тримав гидливо, ніби таргана.
— Ти, Лідо, віриш чи не віриш… Я тоді не спав кілька діб. Уся наша служба стояла сторч головою… знаєш, скільки версій ми відпрацювали?!
Лідка задерла підборіддя:
— І що? Втішатися вашими версіями? Самі… либонь… у спецконтингенті. Яка вам користь — шукати своїх же? Ні. Такі могутні, аж лячно… а тут хоч пацюка задавити, хоч депутата… вбити просто вдома… не на вулиці, не в під’їзді… удома! Під носом в охорони! І нічого. Гуляють. Виконавців… прибрали — і все. І ви не шукали! Метушилися тільки! Вдавали…
Вона не боялася, що Микола Іванович образиться, зробить офіційне обличчя і вимагатиме
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Армагед-дом», після закриття браузера.