Марина та Сергій Дяченко - Армагед-дом

і, дивлячись, як вона йде коридором між двома високими стелажами, Лідка зрозуміла, що формений піджак (чи це френч?) трохи випирає спереду. П’ятий місяць, не інакше…

Дівчина, тобто жінка, без жодного слова передала Лідці книжки і рисюківський квиток, і Лідка безглуздо подумала, що вагітним хвилюватися не можна. Ну навіщо їй ця метушня з перевіркою квитка, з викликом міліціонера, зі скандалом…

— Дякую, — сказала Лідка, хоч молода бібліотекарка вже її не чула.

У залі було не те щоб людно, але й зовсім не порожньо. Лідка повагалась; жодне місце не здавалось їй достатньо непримітним. Хоч як сядеш — звідусіль тебе видно.

— Перепрошую…

Її штовхнули майже одночасно з перепросинами. Причому штовхнули вправно — під лікоть, так, що стіс книжок роз’їхався, й відразу три тонких томи гепнулись на підлогу.

— От нещастя, вибачте, будь ласка…

Вона автоматично нахилилася, щоб підібрати розкидане, і ледь не зіткнулася головою з тим, хто спершу так недоречно штовхнув її, а тепер збирався допомогти.

Він був немолодий. Він був огрядний, але вже не такий гладкий, як у час їхньої останньої зустрічі. Два роки й один апокаліпсис тому. «Іди, дівчинко, навчайся добре, Андрій Ігорович був би задоволений…»

Лідка зблідла так, що обличчя зробилося твердим, ніби дерев’яна маска.

— Лідо! — метушливо сказав цивільник. — А я спершу не впізнав вас — дивлюся, щось знайоме…

Він підібрав книжки, струсив гіпотетичний пил, ніби мимохідь подивився на назви.

— Ого… Ви всерйоз вирішили заходитися коло новітньої історії? Напевно, в університеті? Воно й правильно, ви людина молода, два курси встигнете відучитися, перш ніж народжувати, а потім академка — і знову за книжки… якщо є кому з малям сидіти. Адже є, га?

Він говорив, а очі-свердла робили свою справу. Може, просто за звичкою, незалежно від волі господаря. Призвичаїлись за довге життя свердлити — от і свердлять усе, що рухається.

— Є, — сказала Лідка.

Зрештою, все це могло виявитися випадком, збігом. Мало що може знадобитися цивільникові-високопосадовцю в закритій історичній бібліотеці. Побачив знайому дівчину — і завів розмову, адже в них зорова пам’ять ого-го яка…

Так, але навіщо знадобилося штовхати? Невже такий незграбний?

І чи не цей голос, до речі, спитав із черги: «Чи не можна швидше?», коли бібліотекарка поцікавилася Лідчиним читацьким?

— Дякую, — сказала вона, приймаючи галантно подані книжки. — Мені працювати дуже треба. Курсова, — додала вона невідомо нащо.

— А на чиєму ви курсі, Лідо?

— На першому, — сказала вона перше, що спало на думку.

— Ну, зрозуміло… А хто керівник?

Лідка мовчала, дивлячись цивільнику в очі, важко дивлячись, докірливо, ніби питаючи: мало ти з мене душу тягнув? Тобі яке діло? Чого причепився, наглядачу, шпигуне?

— Лідо, — сказав товстун несподівано лагідно. — Я не хотів вам заважати, слово честі. І лякати вас теж…

— Чого б мені боятись? — сказала вона якомога стриманіше.

— Лідо, можна з вами поговорити?

— Про що? — вона міцніше притисла книжки до грудей. Обличчя товстуна зробилося печальним, як тоді, в кабінеті:

— Про спадок Андрія Ігоровича. Про текст, який ви знайшли. І ще про те, чому ви ходите в закриту бібліотеку за чужим читацьким квитком.

— А навіщо тоді служба страхування? Навіщо? От уяви, дівчинко, що всі ми повертаємось, виходимо з Воріт — і ніякої влади немає. Ні міліції. Ні страхової інспекції. Ні Президента, ні цього загрузлого у чварах парламенту… Хтось загинув, хтось лишився. Доки пройде переклик, реєстрація, нові вибори — знаєш, що буде? Нічого не буде. Усе, що вціліло після апокаліпсису, буде роздерто, розтягнено, відбито у законних власників за єдиним правом — правом сильного. Замість того, щоб зводити будинки й бавити дітей, людям доведеться воювати з покидьками за місце під сонцем… як у печерах! Ми і скотимося до печер, до кам’яної доби, були в історії країни, яких тепер немає — саме тому, що вони не мали твердої влади після апокаліпсису!

Лідка сиділа на мокрій садовій лавці. По всьому парку походжали матусі з візочками, то тут, то там вавкало немовля; цікаво, а на що схожі збоку молода жінка і літній товстун, на ньому ж не написано, що він цивільник, так, просто добрий дядечко Микола Іванович…

— Ти гадаєш, лише вгодовані чиновники йдуть у «домовлений час»? Ні. Ціла група різних людей — тих, чия діяльність буде життєво необхідною в перші дні після апокаліпсису. І чиновники серед них. Усі країни дотримуються такого протоколу — більшою чи меншою мірою, але дотримуються!

Микола Іванович замовк. Поруч із ним на темну лавку смачно ляпнулась грудочка пташиного посліду. Ну треба ж такому, трошечки пташка схибила.

— А нащо брехати? — спитала Лідка тихо.

Микола Іванович стомлено всміхнувся:

— Так, брехати негарно. Але люди так влаштовані. Вони не можуть пережити перевагу іншого — ні в чому. Перевагу, а особливо привілей. Уяви, ось стоять Ворота, у них ломиться натовп — і якась людина з мегафоном просить зачекати, пропустити оцього лікаря, оцього суддю, оцього чиновника, бо вони ПОТРІБНІ відразу ж після апокаліпсису, потрібні живими і, так би мовити, в комплекті… І що тобі відповість безтямний натовп? Можеш уявити?

— Брехня в ім’я порятунку? — так само тихо спитала Лідка. — І смерть в ім’я порятунку?

Микола Іванович зітхнув. Відкрив портфель, витягнув пачку цигарок — і круглу пластмасову коробочку з-під розчинного аспірину.

— Я дуже довго знав Андрія… він був чи не єдиним моїм другом.

Лідка дивилася, як він підкурює, потім ховає запальничку, охайно знімає кришку з коробочки з-під «упси».

— Я дружив з Андрієм… віриш?

Лідка осміхнулась:

— ПОТІМ у нього знайшлося так багато друзів…

Микола Іванович охайно струсив попіл у круглу коробочку. Будучи, як видно, високопосадовцем, він не соромився такої жалюгідної негарної речі, як попільничка з порожньої аптечної упаковки; напевно, Лідчин подив відбився в неї на обличчі.

— Талісман, — коротко пояснив Микола Іванович, обережно встановлюючи «упсу» на лавці.

Курив він теж негарно. Квапливо, дрібними затяжками, і навіть цигарку тримав гидливо, ніби таргана.

— Ти, Лідо, віриш чи не віриш… Я тоді не спав кілька діб. Уся наша служба стояла сторч головою… знаєш, скільки версій ми відпрацювали?!

Лідка задерла підборіддя:

— І що? Втішатися вашими версіями? Самі… либонь… у спецконтингенті. Яка вам користь — шукати своїх же? Ні. Такі могутні, аж лячно… а тут хоч пацюка задавити, хоч депутата… вбити просто вдома… не на вулиці, не в під’їзді… удома! Під носом в охорони! І нічого. Гуляють. Виконавців… прибрали — і все. І ви не шукали! Метушилися тільки! Вдавали…

Вона не боялася, що Микола Іванович образиться, зробить офіційне обличчя і вимагатиме