Тоні Моррісон - Пісня Соломона

Чоловік заплющив очі. По його щоках стікав піт. Кілька сусідів, почувши Ребин крик, зібралися тут, на подвір’ї. Одразу розпізнали, що цей чоловік — новоприбулець у місті. Інакше мав би дещо знати про Ребу. Що вона роздає наліво й направо геть усе. Якби в домі знайшлося хоч яких кілька центів, то віддала б їх коханцеві. А найважливіше, що він мав би знати: не можна чіпати нічого, що належить Пілат. Ця жінка ніколи нікого не скривдила, завжди всім допомагала, а проте її боялися. Казали, що вона може скинути з себе шкіру, підпалити поглядом дерево й обернути людину на головку капусти. Вірили в таке, бо Пілат не мала пупа. Сусіди не дуже-то співчували зайді. Повитягали шиї, щоб краще чути, що йому каже Пілат.

— Знаєш, любчику, це моя одна-єдина дитина. Перша моя дитина. Якби ти міг повернути голову й подивитися на моє лице, — а ти не можеш, бо тоді б ніж не туди заїхав, — то ти б побачив, що ця дитина також й остання. Жінки всі дурні, соколику, а матері — найдурніші. Ти ж, мабуть, знаєш, які ті матері. Знаєш чи ні? Адже маєш мамцю, га? Напевно маєш, то й розумієш, про що я тобі кажу. Матерям болить, коли хтось не любить їхніх дітей. Перший раз у житті заболіло мені на душі, коли я побачила, що хтось — а був це малий, малесенький хлопчик — не любить мого дівчатка. Тоді я геть одуріла, не знала, що діяти. Ми робимо, що можемо, та ви, чоловіки, все одно сильніші. Тому нам так сумно, коли дорослий чоловік береться бити одну з нас. Розумієш, що кажу? Дуже мені не хочеться витягати цього ножика, бо ти знову скривдиш мою дівчинку. Одне знаю твердо: хоч що вчинила моя дитина, та вона була добра до тебе. Також не хочеться мені заганяти той ніж глибше, бо тоді твоя мама почуватиметься так само, як я тепер. Признаюся тобі, не знаю, що робити. То, може, допоможеш мені? Скажи, що мені робити!

Чоловік хапав ротом повітря. Пілат трохи попустила йому горло, але ножа не забрала.

— Відпусти мене, — шепнув він.

— Що-о-о-о-о?

— Відпусти мене. Я... ніколи... пальцем її не торкну. Обіцяю.

— Твердо обіцяєш, котику?

— Так. Обіцяю. Більше мене не побачиш.

Реба сиділа на землі, обнявши коліна, й видивлялася непідбитим оком на цю сцену, неначе на кіноекран. Розбита губа, розпухла й посиніла щока. Даремно Реба забабрала руки й спідницю, коли спиняла кров, усе одно з носа сочилася тоненька цівочка.

Пілат забрала ножа з грудей і звільнила шию. Чолов’яга схилився, глянув на закривавлені груди й живіт, тоді на Пілат і під її пильним поглядом позадкував, облизуючись, попри будинок. Поки не зник з очей і не дременув вулицею, її вуста ані не ворухнулись.

Тепер у центрі уваги була Реба. Не могла звестися. Нарікала, що в місці, де дістала копняка, щось зламалося. Пілат обмацала їй ребра й сказала, що всі цілі. Але Реба відповіла, що хоче до шпиталю.

Бути пацієнткою в лікарні — то була Ребина мрія. Жінка завжди прагнула, щоб її там прийняли. Надивившись кінофільмів, уявляла палати номерами розкішних готелів. Ходила здавати кров так часто, як їй дозволяли, й облишила це, коли станція переливання крови перебралася до якоїсь клініки, схожої на контору й далекої від «Милосердя».

А тепер Реба вперлася на своєму, й Пілат піддалася. Сусід напросився підвезти їх. Поїхали. Залишили Дояра купувати вино в Агар.

Утішений видовищем, він попрямував за нею до дверей. Хотів усмак насміятися, наговоритися про цю пригоду. На противагу збудженому Дояреві Агар була спокійна. Відповідала упівслова на його балаканину.

— Дивина, нівроку! Пілат вища за того лобуряку на яких п’ять сантиметрів — і каже, що жінки слабші.

— Так, ми слабші.

— Від кого? Від ваговоза?

— Не всі жінки такі дужі, як Пілат.

— Ще б пак! Половина її сили — і то було б забагато.

— Маю на увазі не силу м’язів. Жінки слабкі в іншому.

— В чому саме? Скажи мені. В чому ти слабка?

— Я не про себе, а про жінок взагалі.

— Ти що — не маєш слабкого місця?

— Досі не знайшла його.

— І ти, мабуть, гадаєш, що подужаєш мене.

Ось цим вічно переймаються сімнадцятирічні хлопчиська: хто їх подужає?

— Мабуть, — сказала Агар.

— Ха! Не стану доводити, що ти помиляєшся. А то ще Пілат з ножем надійде.

— Боїшся її?

— Атож. А ти ні?

— Я нікого не боюся.

— Твердий з тебе горішок.

— Ет, що там твердого. Просто я даю людям командувати мною. А сама роблю що заманеться.

— Пілат насправжки командує тобою.

— Але я можу й не послухатися її, коли захочу.

— Ех, якби я міг таке саме сказати моїй мамі.

— Вона верховодить тобою?

— Ну... не те що верховодить...

Дояр силкувався знайти слово, щоб описати материні прискіпування. Вважав себе їх жертвою.

— Скільки тобі рочків? — лагідно, звівши брови, спитала Агар. Наче до малої дитини звернулася.

— Сімнадцять.

— Ти б уже й оженитися міг.

Агар сказала це з притиском. Хотіла дати Дояреві зрозуміти, що годі матері ним розпоряджатися.

— На тебе чекаю, — відповів він. Спробував потрапити в тон чоловічої легковажної зухвалости.

— Довгенько доведеться чекати.

— Чому?

Дівчина зітхнула так, ніби їй терпець випробовували.

— Бо я вийду заміж тільки за того, кого покохаю.

— То покохай мене. Тобі це вдасться, аби лиш хотіла.

— Ти замолодий для мене.

— Це справа смаку.

— Еге ж. Мого смаку.

— Ти така сама, як і всі жінки. Ждеш, що прискаче на білому коні принц і спиниться біля твого порога. Ти збіжиш сходами, ваші погляди стрінуться, він підхопить тебе на коня, і ви помчите з вітерцем у далечінь. Виграватимуть скрипки, а на конячому задку буде напис: «Звільнено від митного огляду багажу». Правильно кажу?

— Правильно.

— А що робитимеш, поки дожидатимешся?

— Дивитимусь, як одному хлопчикові живчик у штанцях росте.

Дояр силувано всміхнувся. Агар зареготала. Кинувся був схопити її, але югнула до спальні й зачинилася. Дояр потер долонею підборіддя та глянув на двері. Знизав плечима й узяв дві пляшки вина.

— Дояре! — Агар висунула голову з-поза дверей. — Ходи сюди.

Він