Чарльз Діккенс - Домбі і син, Чарльз Діккенс

- Іноді лежу й думаю, що хотіла б іще пожити, щоб встигнути довести вам свою вдячність. Та це слабкість, і хутко минає. Для вас краще так, як є. І для мене краще.

Зовсім по-іншому тримала вона цю руку тоді, біля каміна, холодного зимового вечора! Дивися, несамовита погордо, дивися, безоглядна войовничість! Ось твій кінець.

Місіс Уїкем, доволі поподзвенівши слоїками, знайшла нарешті потрібну мікстуру. Місіс Уїкем суворо дивилася, як хвора п’є ліки, і, міцно закопиливши губи, та й брови, теж похитувала головою, показуючи, що жодні тортури не змусять її визнати, що це - безнадійна справа. Потім місіс Уїкем побризкала кімнату якоюсь пахучою рідиною,- немов гробокоп, що посипає попелом попіл, прахом прах - вона-бо була жінка серйозна,- й подалася наниз скуштувати печеного м’яса з чиїхось поминок.

- Коли це було,- спитала Аліса,- що я приходила до вас розповісти про те, що зробила, а вам сказали, що вже запізно за ними їхати?

- Рік з чимось.

- Рік з чимось,- повторила Аліса, пильно дивлячись на неї.- І стільки місяців минуло відтоді, як ви привезли мене сюди!

- Так,- відповіла Гаррієт.

- Привезли, перемігши мене добром та лагідністю. Мене! - гукнула Аліса, і втулила в ту руку скривлене обличчя.- І своєю жіночістю, словами жінки і вчинками янгола зробили з мене людину!

Схилившись над ліжком, Гаррієт старалася заспокоїти її. За якийсь час Аліса, все ще тримаючи її руку при обличчі, попросила покликати матір.

Гаррієт кілька разів гукнула стару, але та, задивлена у темряву за відчиненим вікном, не чула. Тільки коли Гаррієт підійшла й торкнула її, стара рушилася з місця.

- Мамо,- мовила Аліса, знову беручи Гаррієт за руку і з любов’ю дивлячись на неї своїми блискучими очима,- старій же тільки кивнула пальцем,- розкажіть їй те, що знаєте.

- Зараз, моя люба?

- Так, мамо,- тихо й урочисто відповіла Аліса,- зараз.

Стара, що, здавалося, нетямилась від переживань, мук сумління чи горя, підшкандибала до ліжка з протилежного боку, вклякнула і, тулячи зморщене обличчя до ковдри, а простягнену руку - до доччиного плеча, почала:

- Моя красунечка...

О боже, що то за зойк був, яким вона урвала мову, вдивляючись у жалюгідну постать на ліжку!

- Давно вже не така, мамо. Давно вже зів’яла,- мовила Аліса, не глядячи на неї.- Дарма бідкатись.

- Моя доня,- запинаючись, говорила стара,- моя дівчинка скоро одужає і всіх їх красою затьмить.

Аліса журно всміхнулася до Гаррієт, щільніш пригорнула її руку, але не мовила нічого.

- Вона скоро одужає, кажу,- повторила стара, махаючи комусь всохлим кулаком,- і всіх їх затьмить красою. А так, затьмить. Я кажу, затьмить! - скрикнула вона, немов гаряче сперечаючись з якимось невидимим супротивником.- Мою доню понехтували, одштовхнули, але вона, якби захотіла, могла б похвалитися кревним зв’язком з гордіями! Ага! З гордіями! Є зв’язки, що обходяться без ваших попів та обручок,- вони можуть створити їх, але зірвати не можуть,- і моя дочка кревно зв’язана з неабиким. Покажіть-но мені місіс Домбі, і я покажу вам Алісину двоюрідну сестру.

Гаррієт перевела погляд на блискучі очі, що пильно дивилися на неї, і прочитала в них підтвердження цим словам.

- А що? - гукнула стара, задерши від марнославства свою хитливу голову.- Хоч я стара й паскудна - мене не так літа зістарили, як життя,- а ж і я була колись молоденька. А, і гарненька теж! Я була свого часу гожа сільська дівчина, моя люба,- простягла вона поверх ліжка руку до Гаррієт,- на всі боки гожа. Там, у моїх краях, батько місіс Домбі і його брат були найвеселіші, наймиліші з тих джентльменів, що наїжджали з Лондона, обидва давно повмирали. Боже, боже, як давно! І брат - батько моєї Аліси - помер перший.

Вона звела голову і втупилася поглядом в обличчя доньки, немов за спогадами про власну молодість згадалися їй і юні літа її дитини. Тоді раптом припала обличчям до постелі й накрила голову руками.

- Вони були такі подібні,- провадила далі стара, не підводячи очей,- як можуть бути лише брати, майже однолітки,- скільки пригадую, між ними десь із рік різниці було... і якби ви бачили, як я колись, мою доню поруч із дочкою того, другого, ви переконались би, що, при всій несхожості їхніх убрань і життя, вони були як одна. О, невже та схожість пропала, невже моя дівчинка... тільки моя дівчинка мусила отак змінитися?

- Всі ми змінимось, як прийде пора, мамо,- зауважила Аліса.

- Пора! - скрикнула стара.- А чому їй не прийшла як моїй дівчинці? Мати її, дійсно, змінилася - виглядала не молодша за мене, і вся в зморшках під отим мальовидлом,- але сама вона - сама вона гарна! Що я такого зробила, чим я була гірша за неї, що тільки моя дівчинка мусить лежати тут, в’янучи?

З тим же несамовитим зойком вона кинулася до кімнати, звідки прийшла, але одразу ж у нестямі повернулася назад і, підшкандибавши до Гаррієт, сказала:

- Оце все Аліса звеліла мені переказати вам, голубочко. Це все. Я все це довідалась, літом в Уоріку, коли якось почала розпитувати про неї, хто вона і що. Та тоді з таких родичів мені не було ніякого пожитку. Вони й не признали б мене, не дали б нічого, бо не мали. Правда, згодом я, може, й вициганила б у них якийсь гріш, якби не моя Аліса - вона, певно, мене за це вбила б. Вона ж теж горда по-своєму, як і та,- сказала стара, боязко доторкнувшись до обличчя дочки й відсмикнувши руку,- хоч вона й он яка тихенька зараз. Але вона ще затьмить їх усіх. Ха-ха-ха! Хто-хто, а вона затьмить їх, моя красунечка!

Сміх, з яким вона пішла з кімнати, був страшніший за той зойк; страшніший, ніж безтямне, дике голосіння, яким він закінчився; страшніший, ніж здитинілий вигляд, з яким вона сіла на своє старе місце і втупила очі в темряву.

Весь цей час Аліса не зводила очей з обличчя Гаррієт й не пускала її руки.

- Лежачи тут, я думала,- мовила вона,- що краще, якби ви це знали. Це, здавалось мені, могло