Василь Биков - Знак біди

— Що, холодно? На ось мого кожуха, вкрийся... — пробурмотів він спросоння і знову сиплувато, мірно задихав.

Степанида ж не заснула до ранку.

10

Німці встали раненько, ще затемна, Петрик почув їхні кроки біля комірчини, кашель, притихлі хриплуваті голоси на подвір’ї. Дзвякнуло відро в криниці — почали тягати воду, мабуть, для кухні. Певно, вчорашнє свято скінчилося, сьогодні, видно з усього, вони мали братися до роботи.

Петрик лежав на ледь прикритих дрантям мульких накривках діжок, натягнувши на голову кожушок, слухав голоси знадвору і думав: які ж вони, однак, не схожі на наших людей, ці німці — все у них по-своєму, інакше. Навіть вчора увечері, коли влаштували собі частування, світили електрикою, їли з тарілок і пили з маленьких білих чарочок шнапс, веселилися, гомоніли, але майже так, як звичайно, п’яних не було жодного. Офіцер з тим фельдфебелем частувались окремо, в хаті, куди їм носили м’ясо в тарілках, накритих хусточками, і так само їли-пили тихенько, без гамору, а головне, не довше, ніж за звичайною вечерею. Мабуть, минула година, не більше, й на приступки вийшов фельдфебель, щось скомандував, і на подвір’ї враз як вимело — всі залізли спати в палатку. «Дисципліна, однак, вашій матері, — подумав Петрик із тихою заздрістю. — Слово начальника у них як закон, всі їдять, роблять і моляться по команді. Отож не дивно, що перемагають».

А Бобовку з’їли. Думаючи про це, Петрик трохи сердився на Степаниду: треба було не рипатись, віддати їм те молоко, нехай би подавились, коли такі ласі до молочного, нащо було хитрувати? Через ті її хитрощі, либонь, і залишились тепер без корови. Але впевненості в тому не було, Петрик розумів, що могло статися й так, що все одно одібрали б корову, — не тепер, то потім, виїжджаючи. Звісно, краще було б заховати. Тільки як заховаєш і де? Корова не курка, в кропиві не затаїться. Та й хто знав, що вони так несподівано налетять на хутір?

Знадвору в комірчину долинув приємний, солодкавий, немовби навіть знайомий дух, і Петрик не відразу збагнув, що це запахло кавою. Ну певно ж, він чув ще з тієї війни, що германці зранку поперед усього п’ють каву, а не якийсь квас або чай, як, скажімо, росіяни. Петрик ніколи не куштував цього питва і думав, що, мабуть, воно дуже смачне. Але де там про каву мріяти, як оно солі залишилось зо три жменьки, а без солі як ту картоплю їстимеш? В рот не полізе. Лихо та й годі!

Надворі потроху світлішало, але сонця не видно було, чутно лишень — у стрісі швендяв напористий вітер, здається, вчора й скінчилася гарна погода. З ночі у старій, з гнилуватими стінами комірчині було холоднувато. Петрик і так і сяк кулився під кожушком, але все одно змерз і думав, що треба вставати. Одним оком скоса глянув на сінничок під віконцем — Степанида, мов нежива, лежала зіщулившись під ватянкою, і він подумав: за Бобовкою побивається. Звісно ж, яке жінці життя без корови? Без корови жінка не може.

Щойно він надумав уставати, як двері до комірчини рвонув хтось із сіней і на порозі з’явився німець — той самий злий кухар у перекрученій упоперек голови пілотці, за ним ішов молодий в окулярах. Петрик швиденько сів на діжках, мацаючи рукави кожушка, а кухар, нічого не кажучи, блиснув ручним ліхтариком і закрутив ним по комірчині, висвітлюючи то запилене каміння жорен, то полицю, то великий кадуб у кутку; підскочив до порожніх засіків, став відчиняти накривки, зазирнув до всіх трьох. Два були зовсім порожні, а в третій вони насипали з мішок ячменю — на крупи. Далі, гаркнувши: «Век!» — він підскочив до Петрика, той босим злетів на студену долівку, а німець поскидав на землю увесь його одяг, накривки з діжок, зазирнувши у кожну. Не знати, якого дідька шукаючи, нагнувся під жорна, обматляв білою плямкою з ліхтарика стіни, кутки, навіть стелю і, не мовивши й слова, вискочив до сіней.

Петрик удягнув у рукави кожушок, зачинив за ним двері і обернувся до жінки, яка з байдужим виглядом сиділа на своєму сінничкові.

— Чого це він?

Степанида знизала плечима й мовчки закуталася хусткою, не поспішаючи вдягнула ватянку. Здавалося, вона була байдужою до появи німця, самі лишень очі свідчили, що вона пильно прислухалася до того, що відбувалось на подвір’ї. Петрик, нічого не розуміючи, зиркнув у віконце — німці там щось збуджено, ніби навіть перелякано гомоніли, постававши коло кухні, декотрі чогось швендяли біля хліва, по дривітні. Чого вони там шукали?

— Ніби щось загубили, — сказав він дружині.

Але не встигла та відповісти, як усі від кухні рушили до сіней, густо затупали чобітьми і вже не один, а троє зразу увалилися до комірчини, і пішло... Зі злим, рішучим виразом на обличчях вони стали перевертати горідна всі діжки, кадуби, скидати із цвяшків дрантя; розгребли ногами купу картоплі в сінях, з грюкотом відчинили скриню і вмент перерили там усе. Петрик притисся до одвірка й мовчав, бо в нього не питали нічого. Він тільки дивився, як довготелесий німець сердито шукає щось у комірчині: перевертає кошики, відсуває кадку з коноплями, розсуває раз по раз баняки. Підскочивши до Степаниди, коліном перемацав її сінничок на ослоні. Біля віконця Петрик бачив, як кілька солдатів вилізли на снопи в повітці й теж порилися там, толочачи чобітьми його хлібний запас, скидаючи декотрі снопи на землю.

— Що ви, паночки, шукаєте? — якомога ласкавіше спитав Петрик.

Довготелесий, змірявши його крижаним поглядом, щось незрозуміле проґерґотів, злостиве чи погрозливе, і Петрик більше не запитував. Нарешті, залишивши розгромний безлад у сінях та у комірчині, німці вимелися на подвір’я й там усе ще ходили по закутках, зазирали по призьбах, за тин у кропиву і навіть на порослу мохом стріху комірчини.

— Подуріли, чи що? — не міг доп’яти Петрик.

Мабуть, треба було давати якийсь лад тому всьому, але він раптом почув знадвору знайомий звук струни й перелякався: вони розпороли його скрипку, «Ото лишенько, — подумав Петрик, готовий заплакати із такої прикрості. Та що тут було діяти? Може, побавляться та й віддадуть? Невже не віддадуть, поб’ють, поламають? Недовго думаючи, він вискочив у сіни якраз тоді, коли з хати відчинилися двері і з них, нагнувши голову у високому кашкеті, стрімко виходив офіцер, а за