Шевальє Габріель - Клошмерль, Шевальє Габріель

Сильний подув, що вістує кінець світу й відгонить смертю та еротикою, віє по клошмерльській церкві, І тоді нагромаджена в незайманому тілі Жюстини Пюте сила, яку нехтували чоловіки, але яка однаково жадала багаття пристрасті, де б запломеніли потаємні потяги, плекані попри її непривабливу статуру, знаходить вияв у лютій ненависті. Оце своє худюще, подібне до старої айви тіло, страшенно заросле й таке сухе, що аж шкіра морщиться там, де в інших вона лискуча й округла,— оце своє тіло затята войовниця ставить на церковну лаву й звідти, кидаючи поглядом виклик безпорадному По-носсові, гордо вказує йому шлях до мучеництва, затягуючи палке "Помилуй, господні".

Та ба! Ніхто її не підтримав. Інші .жінки, пестухи й скиглійки, вдатні господарювати й вигодовувати дітей, по-своєму безбарвні й дурні, зроду згідливі, як покірні самиці, стоять, пороззявлявши роти, слабкодухі, перелякані, на тремтливих ногах, і чекають, поки впаде охоплене полум'ям небо або поки збіжаться, мов ті загони польових сторожів, янголи смерті.

А тим часом у глибині церкви бійка набрала свіжого запалу. Невідомо, за кого заповзявся відомстити сторож — чи то за святого Рока, мученика в образі" статуї, чи то за образи, завдані пані Нікола й кюре Поноссові. Десь, певно, всі ці наміри змішались у його не вельми осяяній гТозумом голові, якій більше личить парадний плюмаж, ніж думка. Але як там не є, а Нікола, наче осліплений люттю бугай, наскакує на Туміньйона, що знітився під колоною, насупившись, як зацькований урвиголова, готовий відбиватися ножем. Велетенські волохаті лапи Ніколи замашисто опускаються на дрібного чоловічка й причавлюють його з силою горили. Але хирляве Ту-міньйонове тіло пориває небуденна, зі злості винахідлива лють, яка десятерить силу дії його рук, нігтів, зубів, ліктів і колін. Втративши надію приборкати це тілище, вбране в панцер позолоти та ґудзиків, Туміньйон заходиться підступно копати ногами, цілячи в уразливі місця Ніколи. Потім, скориставшись із недогляду супротивника, швидким рухом відриває у нього крайчик лівого вуха.' З'являється кров. І тоді свідки вирішують, що час уже втрутитись.

— Не станете ж ви битись! — мовлять ці добрі лицеміри, радіючи в глибині душі такій надзвичайній пригоді, що правитиме за нескінченну тему розмов у зимові вечори.

Миротворними руками вони обвивають плечі перебій-ців, але їх самих втягує у вихор розгарячкованих тіл, і частина з них, вибита з рівноваги обертальними зусиллями, падає на купи стільців, що— гамірно розсковзуються в різні боки. На це нагромадження пристроїв для сидіння, наїжене кількома похмурими гвіздками та численними кілками, сідає, загорлавши від болю, Жюль Ларудель, а Бенуа Плокен роздирає там з розгіачливим прокльоном свої святкові штани.

Кінець кінцем гармидер зчиняється такий страшний, аж виводить із напівлетаргічного стану глухоти церковного старосту Куаффенава, що завжди сидить у сутіні невеликого бічного вівтаря, де завдяки попелястому кольорові обличчя його непомітно і звідки він нишком утішається, спостерігаючи людей. А що через дуже небуденний у цьому домі тиші й молитов галас до нього якимсь дивом повернувся слух, то наш каліка не вірить своїм вухам, які вже давно відсторонили його від марної людської суєти. Ось він скрадається краєм великої нави і кидає звідти спантеличений погляд на повернені до святих місць спини віруючих, бо всі вони стоять лицем до дверей. Отуди він і дріботить у своїх благеньких туфлях. Куаффенав вривається в самісіньку людську гущу, але так невлад, що Школа своїм волотонським чоровиком па застібках стає йому на пальці. Від гострого болю старості привиджується страх яка серйозна небезпека, що погрожує інтересам віри, з якої він має дрібний прибуток. Він відчуває, що треба , діяти, і то негайно. В мозку цього самітника одна думка побиває всі інші: його гордість,— його любий дзвін, єдино чий голос він ще добре чує! Нічого більше не думаючи, він підбігає до великого мотуза, і з розмахом повисає на ньому, що надає старовинному дзвонові, "дзвонові дроздів" із середньовіччя, такого розмаху, аж його самого підкидає вгору. Коли бачиш, як він скаче отак в небесній блакиті, на екрані відчинених дверей, складається враження, що це якийсь блаженний і веселий захмарний гультіпака тримає в руці задля розваги прив'язаного до гумки гнома-кривляку примітного просторим латаним дном сукняних пітанів на гострих сідницях. Кауффенав ударив на сполох, і від цих звуків аж лунко гойднулася підлога.

І і

! В Клошмерлі не бито на сполох від 1914 року, тож неважко вгадати, яке сражения справляють ці тривожні звуки погожого святкового райку, такого еошічиого, що вікна всюди порозчинюваио навстіж. Умить усі в містечку, хто не був на відправі, повискакували на велику вулицю. Найгірші п'янюги кидають, не допивши, свої кварти. Сам Тафардель відривається від пшаргалів, якими тішив розум і серце, просить швиденько подати йому панаму й поспіхом спускається з висот мерії, протираючи скельця пенсне й раз у раз приказуючи: rerum cognoscere causas !. Це він має запас навичитуваних з різних книжок латинських висловів, занотованих у нього в записнику, які ставлять його вище від звичайного вчителя початкової школи.

Незабаром пород цорквою збився чималий натовп, щоб побачити, як із дверей вивалилися, розпачливо вчепившись у чубанині й тягнучи слідом за собою ціле гроно втихомирювачів, наші бійці — Нікола-сторож та Франсуа Тумінь-йон-комерсант, захекані, заюшені, жоден так і пе домігшись перемоги. Врешті їх розводять, хоч вопи й далі перекидаються остапиіми образами, поішми дошкульшіми словами, обіцяпками іщо зійтися, щоб ужо остаточно випатрати один одного, і кожен з них вітає себе з тим, що так мастацьки відмотлошив другого.

За ними виходять, потупивши очі, благочестиві жінки, зворушливі й занімілі, нині дорогоцінні, мов священні вази, бо їх по .вінця наповнено скандальними секретами. Вони тихенько розпорошаться по гуртках, де посіють родюче насіння побрехеньок, що розідмуть незвичайну подію до легендарних розмірів і започаткують цілу низку подальших сварок та чіпких обмов. Знехтувані бла-гочестивиці мають топер добру нагоду набути більшої ваги й тим самим відомстити за своє приниження з боку чоловіків, добру нагоду прибити, через Туміньйона, цю величну Жюді, чия перевага у хтивій принадності завдавала їм таких соромітних і нескінченних мук. Такої нагоди благочестивиці не пропустять, хоч би навіть і громадянська війна через це почалася. Зрештою, вона через це

Пізнати причини речей (лат.).

й почнеться, і ці милосердні особи,— непринадність тіл яких боронить їхню доброчесність, мов неприступний мур, що його жоден клопгмерлянин і не думає брати штурмом,— нічим задля війни не погребують. Але в ці перші хвилини, коли версії ще різняться, благочестивиці утримуються від рішучих тверджень, воліючи вдовольнитись завбаченням, що блюзнірство над святим Роком напевно накличе на Клошмерль чуму або ж принаймні філоксеру на виноградники.

Останнім, мов той капітан з розбитого корабля,— шапка як приспущений прапор, тюлевий нагрудник зім'ято,— виходить кюро Поносе, а обік нього впритул іде Жюстина Пюто, яка тримає в руках понівечену голову святого Рока (і колись тож безстрашні жіпки ходили па площу страти, щоб підібрати відрубану кохапцову голову). Перед тлінними рештками святого, набухлими від води в чаші, мов труп потопельника, вона щойно присяглась відомстити. Геть перевтілена, немов нова Жанна Ашетт, цілком готова повторити високу місію Шарлотти Корде ця стара панна уперше в житті відчував, як" по ніколи й ніким не пещених стегнах її засудженого на гірку самотність тіла перебігав глибоке тремтіння, вістун повного екстазу. Тим-то, намагаючись іти в ногу з кюре, вона, хоче примусити його, щоб він показав твердість характеру, хоче скерувати його на політику насильства, згідну з традиціями великих епох в історії церкви, епох завоювання.

Однак кюре Поносса обдаровано впертістю слабовільних патур, які вдатні на величезні зусилля тільки задля зборожоппя власного спокою. Він протиставить Жюстині Пюто осклизлу байдужість, по якій всо ковзав і скочується в нездійсненність кволих бажань. Кюро слухав з уважним виглядом, ніби погоджуючись, але тільки-но вона змовкає на хвильку, як він їй відказує:

— Люба моя панно, господь вам буде вдячний за вашу хоробру поведінку. Однак треба звірити йому турботу в залагодженні труднощів, для чого наш людський розум недостатній.

Привабні перспективи для діяльного запалу старої панни! Вона щось збирається заперечити, але кюре Поносе додаєг

1 Жанна Ашетт — героїня оборони містечка Бове (під Парижем) під чао наступу бургундців (1472). Шарлотта Корде (1768—1793) — французька монархістка, що вбила Ж.-П, Маратаі

— Я нічого не можу вирішити, не побачивши пані баронеси, голови наших конгрегацій і— благодійниці нашої славної клошмерльської парафц.

г Слова, найпридатніші, щоб дршкульно вразити Жюсти-ну Пюте. Вона ще зустрічатиме на своєму шляху цю бундючну Куртебіш, що попогуляла замолоду, а тепер стає в позу благочестивиці, щоб завоювати повагу, яку їй не може більше дати розбещеність! Час уже взяти гору над цією баронесою, в якої таке переобтяжене гріхами минуле. Жюстина Пюте знає дещо, чого клошмерльський кюре, либонь, і не відає. їй з власницею замку дітей не хрестити, вона виведе ту на чисту воду.

Коли обоє підходять до церковного будинку, стара панна хоче теж увійти всередину. Але кюре Поносе її відстороняє.

— Пане кюре,— наполягає вона,— я б хотіла з вами переговорити в чотири ока.

— Відкладім цю розмову на пізніше, люба моя панно.

— А якщо я вас проситиму мене висповідати, пане кюре?

— Люба моя панно, зараз не час. Та й ви сповідались тільки два дні тому. Щоб зберегти шанобу святих тайн, не слід зловживати ними через дрібниці.

Після всього того, що вона вчинила, їй знову відмовлег но в любові! Вона ковтає цю цикуту з жахливою гримасою. А пат.ім таки кидає ущипливо:

— Краще б мені бути однією з отих соромітниць, що розповідають" усяку гидоту,— еге ж? Тих вам цікавіше слухати.

— Не судіте й судимі не будете,— стримано відповідає на це кюре.-— Місць по праву руку од господа не так багато, і їх збережено для милосердних душ.