Моріц Жігмонд - Родичі, Моріц Жігмонд

Глибоко затягнувся димом. Груди розпирало якесь дивне хвилювання, він не міг зібрати докупи думок, не міг звільнитися від напруження.

— їсти будеш?

— Ні... Дякую... Я купив будинок... Ліна зиркнула на нього і сказала:

— Я зараз...

Вийшла й причинила за собою двері.

Пішта відхилився на бильце стільця й знову затягнувся сигарою.

Стілець був маленький,,з округлою, низькою спинкою. Його купила Ліна на різдвяні свята. Звичайно, стілець гарний, модерний, але дуже незручний.

Чому Ліна вийшла, почувши, що він купив будинок?

Йому повсякчас доводиться з чимось боротися. Якісь таємничі ворожі сили стають на заваді його волі, його прагненням. Хіба що тільки Меньхерт, менший брат... Він — ніколи!

Пішта підвівся й заходив по кімнаті, охоплений страшенним неспокоєм. Так, ніби він плив на пароплаві, який раптово захопила буря. Все-таки він зробив велику, важливу справу. Проте слід було порадитися з Ліною... Зважаючи на її тиранічну вдачу... та й на розум... Не треба було вести переговори самому... Адже вона не знає, який то будинок... навіть не матиме змоги попередньо оглянути його.... "Зрештою, байдуже,— заспокоїв він себе по-думки.— Це ж подарунок, а для подарунку годиться і так. Щастя треба хапати на льоту"...

Але чи справді щастя? Схоже на те, що він танцює на даху хмарочоса. В голові паморочиться, він не знає, коли скінчиться цей танець і як скінчиться. А може, він, Пішта, упаде? Хто зна? А життя ж таке прекрасне! Та ще цей будинок... Хіба раніше так купували будинки: за п'ять хвилин, нічого не маючи й ні на що не розраховуючи?.. Саме тому неймовірна ця історія, що вона суперечить звичайному плинові життя, суперечить просуванню вперед крок за кроком... Що це за скажений світ, як тут можна рухатися вперед, як можна взагалі вистояти? Чи не якась це химерна карусель, чи не якийсь карколомний привид?..

Якщо ж це правда, він вигідно купив будинок.

Та чи правда?

— Іди-но сюди, люба,— покликав він Ліну схвильовано й роздратовано водночас.

Ліна ввійшла в кімнату.

— Хочу тобі про все розповісти.

— Зажди хвилинку — я подам вечерю. Почекай трохи.

Вона вийшла на кухню, а Пішта подумав, що і справді йдеться про якісь хвилини: поки він тут мучиться в пекельному вогні, Ліна не встигла ще й кави налити в чашки. Але йому ця хвилина здалася нескінченно довгою. Серце стискалося, думки плуталися; він без упину розмовляв сам з собою, боячись* щоб тягар часу не придушив його.

Нарешті Ліна повернулася.

— Тітка Каті пішла в гості.

— Ага, тітка Каті.

Пішта навіть забув, що вона гостює в них.

І він почав свою розповідь. Розповів Ліні все, як було. Про що говорив з бургомістром, як прийшов дядечко Кардич, як вони з ним розмовляли...

Пішта говорив безугаву, але відчував, що то пусті балачки. Слова вилітали, наче мильні бульки. І водночас десь у глибині душі причаїлося щось таке, розповідати про що він боявся.

— Тоді дядечко Кардич мовчки підвівся і сказав, що сьогодні — останній день, коли можна показати будинок, бо завтра вранці Боронкаї виїздить у Будапешт... Одне слово, схопив мене за руку, повів до машини й силоміць увіпхнув туди... А я тільки сміявся. Сказав бургомістрові, що нікуди не поїду, бо домовився з дружиною — вона хоче оглянути будинок разом зі мною... Бургомістр відповів, що й він так звик робити, однак бувають виняткові ситуації — мовляв, я подивлюсь на той будинок сьогодні, а з дружиною — іншим разом... Отже, переміг деспотизм старших... І я поїхав... Вілла Боронкаї... О, люба моя! Це найбільша й найрозкішніша вілла на весь квартал. Справжня сучасна вілла. Двоповерхова. З підвалами. З величезним квітником, засадженим трояндами. Півтори тисячі троянд... Навіть не можу тобі розповісти, які вони чудові! Власний водопровід з електромотором. Ну, що тобі ще сказати? Зали такі, як у новій управі... центральне опалення... І як ти гадаєш — скільки все це коштує? Стільки, скільки коштує будинок у міському районі, де живуть звичайні чиновники... Хіба можна було втратити таку нагоду? Я підписав контракт з умовою, що остаточно підпишемо його тільки разом з дружиною. Ліна простягла руку і покивала вказівним пальцем,,

— Що?

— Покажи.

— Що показати?

— Контракт.

— Але ж він тільки тимчасовий.

— Все одно...

• Пішті, хоч-не-хоч, довелось признатися:

— Немає в мене контракту.

— А де ж він?

— Дядечко Кардич забрав з собою,— мовляв, завтра в банку підпишемо остаточно. .

Ліна здивовано зиркнула на Пішту.

— Твій власний контракт... і не-в тебе в руках?

— Не в мене.

— Значить його немає...

Гїішта мовчав. Якщо поміркувати, так воно і є.

Ліна підвелася й повільно вийшла з кімнати. Добре їй — завжди знайдуться якісь справи на кухні. А він змушений залишатися тут...

Пішта почав міряти кімнату широкими кроками.

Ліна, як завжди, мислить розсудливо, логічно і послідовно. І як воно сталося, що дядечко Кардич поклав тимчасовий контракт собі в кишеню?.. Ніби так і треба... А втім, хіба Пішта мав право попросити в нього цей документ? Тут він нічого не міг удіяти... Власне, то навіть і не контракт, а дарча грамота, яку той, хто дарує, віддасть, коли схоче;.. Не міг же він просити, вимагати ту грамоту?.. На нього просто не звернули б уваги... Та, зрештою, хіба не однаково? Адже становище зараз таке саме, як і годину тому, тобто й зараз усе залежить від доброї волі дядечка Кардича... Ліна повернулася з заплаканими очима.

— Що з тобою?

Вона помовчала, а поЛм сказала:

— Тут щось не так.

— Що не так? — спитав він теж після паузи.— Хіба буває, щоб хтось когось хотів —обдурити, подарувавши йому чудовий будинок? То ж їхній будинок. Я ніколи не наважився б запропонувати за нього таку мізерну суму. Адже це майже задарма... А продати його можна вдвічі .дорожче.

— Спробуй.

— Який сад! Справжнє чудо! Там зібрана вся південна флора. А самшитові кущі! Як у міському ботанічному саду!

— Звідти їх і пересадили.

Пішта промовчав. Мабуть, Ліна має слушність.

Він знову заходив по кімнаті. Так, цілком імовірно, що ці люди не відрізняють особистого майна від міського... Адже в квартирі бургомістра теж є декоративні рослини з ботанічного саду... Подейкують, що їх перенесли туди, бо в теплицях бракувало місця... Можливо, що й ці самшитові кущі, власність управи, люб'язно подаровані Боронкаї... Чи то пак, вони, Боронкаї, зробили місту послугу тим, що забрали собі рослини!

— Облиш, не це важливо... Якщо нам потрібні будуть квіти, нам їх теж дадуть, а якщо ні — їх можна повернути назад... А будинок стоїть, і записаний тепер на моє прізвище... Князівський будинок. В усіх кімнатах приємна, однакова температура — такої немає в усьому Жаратноку. Навіть управа проти цього будинку — старий, занедбаний хлів, де із свистом гуляє вітер...

— А СКІЛЬКИ коштуватиме опалення в тому будинку? — тихо спитала Ліна.

Пішта помовчав, а потім сказав:

— В управи дров удосталь.

І цинічно засміявся, бо був певен — Макроці завжди постачатиме йому стільки дров, скільки треба. Колись був такий випадок, що в управі відмовились виділити дрова для шкіл — і саме тоді великі фури возили для Макроці чудові дрова. Чому він про це згадав? Адже він не Макроці, і таких махінацій ніколи не робитиме. Однак згадав...

Ліна нічого не відповіла. Вона підвелась і знову вийшла.

. Піш1% міряв кроками кімнату...

"Про що йдеться? — питав він себе подумки.— Йдеться про те, чи зможемо ми, я і Ліна,— бо ми, безперечно, становимо єдине ціле,— чи зможемо ми пристосуватись до звичаїв, які панують в управі? Якщо ми не відмовимось від моралі провінційних міщан, то буде нам лихо..."

Далі він думав' уже навіть не про те, як домогтися, скажімо, і для себе таких пільг, які мав торік Макроці, а про те, яку моральну позицію йому, обер:прокурору, зайняти.

Ясна річ, ідеться про давні звичаї, так би мовити,.традиційні, усталені з давніх-давен, що набрали форми своєрідного права. Адже зарплата у чиновників мала. Не така вона велика і в найвищих урядовців. Тож доводилось якось її компенсувати. Звичайно, не завжди законними способами, але так уже повелося з давніх-давен. Чи можна щось у цьому змінити?.. В усякому разі, він ретельно вивчить положення про оклади, кошти та постачання, щоб уточнити, скільки, приміром, дров або чогось іншого воно передбачає. Або взяти хоча б транспорт. Є пани, які весь час їздять машиною, що належить управі, а розпоряджаються нею, наче своєю власністю. Він, Пішта, ще жодного разу в ній не сидів, бо ніхто досі йому цього не пропонував. А Макроці — Пішта виразно пригадує — навіть на полювання їздив цією машиною. Безперечно, це явне зловживання... Слід підтримувати дружні стосунки з Чома, радником з економічних питань. Цей Чома весь час крутиться біля нього, але Пішта ще не піддався на його лестощі. А той випадок... із вугіллям дядька Берці... Чома з величезною готовністю, ба навіть з неприхованою радістю прийняв від Пішти зразок і пообіцяв доповісти про нього в найсприятливішому дусі. Пішта сказав: "Доповідайте так, як воно є насправді. Треба дуже добре перевірити якість вугілля". Відтоді на цю тему більше не розмовляли. Можливо, радник з економічних питань вирішив, що все це не таке вже й важливе для нього, Пішти...

Пішта навіть переможно всміхнувся — мовляв, он як сам із собою все обміркував...

• Він почував себе так, наче людина, якій доводиться витягати закинутий в густі водорості важкий камінь. Сили досить, але заважає страх. А що коли ті водорості обплутають тебе і потягнуть на дно?..

Спочатку Пішті здавалося, що1 становище, в якому він опинився, надзвичайно сприятливе. А виявляється, його життя вже обсноване чорним павутинням. То, може, не слід чекати, поки з тебе почнуть ссати, кров^ а самому стати павуком і ссати кров з когось іншого?..

"Ні, я на це не здатен. Та й нема в цьому потреби. Я досі жив чистим, простим життям. Житиму так і далі".

Та марно Пішта так затято переконував себе в цьому. • Він виразно відчував: нове становище щось змінило в його житті.

Він причинив двері й почув, як Ліна знову сварить служницю.

Пішта вийшов з кімнати й тихо, благальним тоном, покликав:

— Ходи-но сюди, люба... Невдовзі Ліна увійшла.

— Звільни цю дівчину, якщо вона вже справді нічого не'вміє робити.

Ліна здивовано глянула на Пішту.

— Звільнити? Оце так! А де ж я візьму іншу? Та й хШа інша буде краща?

— Тоді не псуй собі нерви.