Наталена Андріанівна Корольова - Quid est Veritas?

«Поезія праці й руху! — мовчки дивилася на зарум’янену і жваву сестру Маріам. — Марта, як Артеміда Ефеська, турбується і дбає про птаство та звірят… поки вони малі!.. Коли ж доростуть, матиме з них їжу! Певно, так мусить бути! Однак мені… — І задивилася на велику білу качку, що, перевалюючись, вела до води свою пухнату золотисту родину. — … Мені було б тяжко жити серед цих призначених на смерть».

Білий півень у своїй платиново-блискучій пелерині довірливо вилетів на цямрину криниці, біля самої Маріам. Натяг шию і повним голосом привітав гостю.

— Який же ти гарний! Майже як мій павич! — сказала півневі Магдалина.

— А чом би й н-і-і? — задиркувато відповів зарозумілий співак.

На те качка озвалась:

— А так! А так! А так!

У Магдалининій уяві виплив образ Кая: він-бо подарував гетері прекрасного білого павича.:. Скрізь і в усьому тепер тільки Кай був початком і кінцем усіх її думок…

«Гра переходить уже межі! — хитнула головою Марія. — Час, давно вже час перервати її..!»

— Ку-ку-рі-ку! — вигукнув ще раз півень, та так голосно, що аж Марія затулила вуха долонями.

І здавалось їй: тріумфом звучить цей крик! І викликає образ щастя з Каєм, десь на вілла рустіка[126] під Таррагоною…

Перебігла поглядом по сільському подвір’ї, овіяному тихою поезією праці та теплом родинного затишку…

«Ні! Ні! — запротестувало ціле єство гетери. — Ніколи! «Щастя птичого двору» не для мене! Час якнайшвидше припинити!..»

Марія стягла брови. Але зараз же роз’яснила обличчя: блакитна тінь розіслалася між нею і подвір’ям та перервала думки. Марта вернулася, всміхаючись до сестри.

— Вибач, Маріам, — ще раз перепросила Марта. — Тепер уже все в порядку! Ходім до брата!

— Я так люблю звірят… — встаючи, промовила гостя. — А Кай любить виключно птахів. І так само, як у тебе, Марто, у нього самі білі.

— Але що птахи! — взяла Марта сестру під руку і спробувала промовити їй до серця: — Що — птахи! Надходять, сестро, великі події…

Оглянулася на рабів, що йшли за ними, і трохи приглушила голос:

— Хіба тебе не хвилює, що ось-ось може об’явитися Месія? Треба б нам порадитися…

— Не зі мною, Мартусю! Порадьтесь із книгознавцями… з вашим сусідом Симоном!.. Мене ж… як би це тобі сказати? — відштовхнула дорогою сандалею камінчик з блискучою іскоркою міки. — Не скажу: не цікавить, але… Це не мої справи. Я не маю власних легій, ні з ким не збираюся воювати… за жадні володарства… земні чи небесні!

Стримана й добра, як хліб, Марта прикусила губу, щоб не випустити з уст прикрого слова. Але знов поглянула на безжурно усміхнену красуню й тільки тихо зітхнула:

«Щоїй, чужинці, надії й сподівання Ізраїлю?.. Всі наші приготування, боротьба?..»

— А як же з Лазарем? — запитала Марія.

— Щодень — гірше… тяжкі серцеві приступи…

— Невже ж нема помочі? Може, якийсь заморський лік? Щодо грошей, ти ж знаєш, я з радістю…

— Але, що там гроші! Кажуть лікарі, свої й чужі, ніби тільки чудо може затримати його при житті… Ти ж не впізнаєш його: так змарнів, бідачисько… Я вже кликала і самарянських лікарів, і арабських хакимів[127]…

— Доміно! — біг до Марти від брами молодий раб, лякаючи курей, що, немов бризки, розліталися в усі боки. — Доміно! — намагався набрати повітря в легені.

— Що сталося?

— Раббі… прислав… учні вже тут… Іде до Єрусалима… Переказує: буде в Витанії… у нас… позавтра… на вечері…

Мартине обличчя освітилося радістю. Щоки залило темним рум’янцем… Очі заіскрилися…

Заметушилась, але не втратила плавких рухів.

Загукала на доморядця:

— Максиміне!

Кликала рабинь, кидала всім накази, як військовий старшина перед боєм: приготувати миттю світлицю… ту велику! Розіслати по всій підлозі вавилонські килими!.. Оті, Маркело, що зорями ткані… Урочиста вечеря, Максиміне, сам знаєш!.. Дорахувати яйця з фільварку! Там, у коші, на дев’яту копу, сьома пара… Маахо, а ти…

Магдалина почала прощатись:

— Не буду тобі перешкоджати. Тільки гляну на брата…

Марта з ніжністю і проханням подивилася на сестру:

— Моя любо! Прийди ж позавтра! Учитель — ти ж знаєш! — любить тебе… Тепер вибач!..

І швидко подалася до комор.

…………………

Магдалина не довго затрималася біля Лазара.

Ніщо не єднало їх духово, крім згадки про спільного батька[128]… Щоправда, поважала братову вченість та широку очитаність. Однак ця жидівська законницька мудрість була їй цілком чужа й нецікава. Вихована матір’ю грекинею, не розуміла вічно гнівного, мстивого жидівського бога, що все лише забороняв, погрожував і карав. Для її еллінської душі Бог був насамперед Радість, велика промінна Радість! А світ і життя — його найчарівніші дарунки людству… А що все неестетичне було для Марії нестерпним, то вигляд висохлого брата та його тяжкий кашель спричиняли їй справжню муку, якої Маріам усіма способами уникала.

Та й чим би могла вона помогти, коли вже навіть практична й запопадлива Марта втрачає всяку надію?

Тим-то й справді, як сказала сестрі, лише глянула на Лазара і вже любувалась із своєї зручної лектики чудовим видом на Кедронську долину, що загально звалась оазою посеред спалених і пустельних єрусалимських околиць.

Саме над дорогою, що по ній посувалася лектика, жайворонок спускав додолу невидимі разки дзвінкого намиста. І, ніби побачивши красу Магдалини, сипнув їй цілі пригорщі свого трелю.

Маріам зажмурила очі й пила музику ланів, що ось