Володимир Бабула - Сигнали з Всесвіту

Отже, він бере енергію з акумуляторів?

Тільки на другорядних маршрутах. А на головних — із кабеля, прокладеного під землею.

Але ж автомашина не має контакту з кабелем… Хіба вже можна пересилати електрику на відстань без дротів?

Звичайно. Радіостанції робили це ще за часів твоєї молодості: випромінювану ними енергію перехоплювали приймальні антени. В наших електричних дорогах просто прокладено високочастотну мережу, яка індуктує струм у спеціальних котушках на машині. Це — не останнє слово техніки. У Москві, Празі та в інших містах, де розвиток пішов далі, ніж у нас, уже починають випускати автомашини з атомними двигунами.

Северсон замислився:

Як ви розумієте оте «далі, ніж у нас»?

Я маю на увазі розвиток людського суспільства. В Москві та в Празі, наприклад, по шляху соціалізму пішли раніше, ніж ми. В них уже комунізм, у нас — ще соціалізм. Але ми, звичайно, їх наздоженемо.

Северсон промовчав. «Комунізм», «соціалізм» були відомі йому з часів його першого життя як складні політичні терміни, які радше визначали переконання певної групи людей, аніж говорили про суспільний устрій. Те, що для дідуся Олафсена було близьким і відомим змалечку, для Северсона тільки розкривалося, збуджуючи десятки запитань. Але запитувати не хотілось. Все, все треба побачити на власні очі. Побачене досі — радує. І все ж поспішати з висновками не слід.

Вирішивши отак, Северсон ще пильніше придивлявся до всього навколо. Академік Тарабкін мав рацію: гість з минулого не квапився тріумфувати, він був ще тільки глядачем.

Незабаром автомашина вискочила з містечка, піднялась на скелястий перевал і зупинилась край хвилястої гірської рівнини. Северсон знав її добре: раніше тут були пасовиська.

З тих часів рівнина дуже змінилась. Колишня пустеля перетворилась на квітучий край.

Вийдемо на хвилинку? — запитав дідусь Олафсен. — Бачу, що ти вражений.

Северсон мовчки кивнув головою. Вийшов з машини. Повільно обвів очима краєвид.

Золоті ниви хвилювались під вітерцем; по них перебігали мерехтливі тіні, - так, ніби хтось гладив оксамит проти ворсу. На схилах паслись череди корів та отари овець. Всю рівнину перетинали смуги садів. У центрі цього мальовничого краю стояв ряд великих довгастих будов.

Як бачиш, синку, таємниця нашого багатства дуже проста: спільна праця, без утиску та експлуатації поміщиків і банкірів…

Але ж тут був зовсім неродючий ґрунт…

Справді, колись наш ґрунт був бідний, синку. Але недарма ж кажуть: як дбаєш, так і маєш… Ось поглянь лишень, яку чудесну пшеницю ми виростили… Чи бачив ти таку за твоєї молодості?

По шість колосків на одному стеблі?! — здивувався Северсон, коли підійшов ближче.

Так! — гордо відповів Олафсен. — І це не якась там виродливість. Це — виведена нами дуже врожайна шестиколоса пшениця… Ми вирощуємо й виводимо зовсім нові види рослин та тварин.

Мені все це здається казкою. Ви просто навчились творити чудеса!

Ні, синку, тут нема ніяких чудес. Ми тільки оволоділи наукою, яку дав людству великий російський вчений Мічурін… — Олафсен показав рукою. — В будинку, який ти бачиш перед собою, міститься наша дослідна станція, де ми перевіряємо найновіші відкриття науки та невтомно шукаємо, як поліпшити місцеві види рослин і тварин. Нещодавно нам вдалось вивести нову породу високоудійних корів…

«Соціалізм… — промайнула думка в голові Северсона. — Отже, і оці наукові дослідження в селищі, яке колись було найглухішою провінцією, теж притаманні соціалізму?»

В Москві він побачив справжні чудеса, але й не сподівався, що таких же глибоких, докорінних змін зазнала і його батьківщина. Тепер дідусь Олафсен своєю розповіддю будив у ньому почуття піднесеності, віри в своїх співвітчизників, віри в себе.

Северсон ніколи не почував особливої схильності до сільського господарства, але й його вразило все побачене. Дослідна станція була справжнім науковим закладом: тваринницькі ферми з автоматизованою апаратурою; хитромудрі автоматичні машини на полях, — та це ж такі досягнення, про які не міг навіть мріяти отой багатій Вестерсен, якому заздрив свого часу Лайфів батько!

Екскурсія була така цікава, що Северсон зовсім забув про час. І тільки коли почало заходити сонце, він згадав про домовлену зустріч з Наташею Орловою.

Чи не знаєте ви часом, де живе лікар Галльстрем? — запитав він Олафсена. — Я маю передати йому лист від академіка Тарабкіна.

Звичайно, знаю. Гадаю, що він уже вдома.

Ще й не смеркалось, як автомашина дідуся Олафсена тихо під’їхала до вілли лікаря Галльстрема. Назустріч гостям вийшов ставний мужчина років під п’ятдесят. Він тепло й щиро привітав Северсона, запросив до вітальні.

Прочитавши листа, Галльстрем підсунувся зі своїм кріслом ближче до гостя, взяв обома руками його руку: Академік Тарабкін просить мене піклуватись про ваше здоров’я… Чи будете ви довіряти мені так, як довіряли йому?

Не знаю, чи заслуговую я взагалі на таку увагу, — збентежено відповів Северсон. — А до того ж невідомо, чи знайду я тут роботу і чи зможу стільки заробити, щоб розрахуватися з вами…

Лікування у нас безплатне, — посміхнувся Галльстрем. — А знайти роботу допоможу вам я.

Ви берете на себе дуже велике зобов’язання, — похитав головою Северсон. — Я надто багато проспав і нічого не знаю.

Вчені з неба не падають, і навіть тепер діти не народжуються з вищою освітою. Якщо наполегливо візьметесь за навчання, — все надолужите, оволодієте всіма нашими таємницями.

Вчитись — хочу. Але з чого почати? Вся сучасна наука й техніка для мене — китайська грамота. Мені здається, що я провалився б і в початковій школі.