Олександр Шевченко - Аутсайдери

Хлопчина ображено насупився.

— Я вас запитав серйозно…

Даромир поклав руку йому на плече і мовив:

— Вибач. Звісно, я жартую, але насправді для мене тут усе дивне. Хоча лише тому, що я зовсім з інших місць. Тебе щось непокоїть?

— Не знаю, — Максим знизав плечима й опустив погляд додолу. — Може, мені тільки здається…

— Ви приїхали з Києва?

— Так. А звідки ви знаєте?

— Усього-на-всього спостережливість, — засміявся Даромир. — До того ж, якби ти був сільським, тебе навряд чи щось здивувало б у цьому містечку. Я от теж із міста, і досить ніяково почуваюся, коли не бачу натовпу, людей — але це цілком природно.

— Ви так вважаєте? — лице Максима нарешті посвітлішало.

— Еге ж, я так вважаю. Не переймайся.

У двері знову постукали, і в кімнату зазирнув один із новоприбулих гостей — батько хлопчика, зрозумів Даромир.

— Ось ти де! — промовив він, побачивши сина. — А я тебе всюди шукаю. Тітка Ярина кличе всіх вечеряти. Здрастуйте, — привітався він до Даромира.

— Добрий вечір, — підвівся той назустріч. Вони потисли один одному руки й представилися.

— Мабуть, це ви той перший гість, про якого казала Ярина? — поцікавився Яків.

— Напевно так, бо окрім себе я тут нікого не бачив. Але ми з вами розминулися не більше, як на годину.

— Дивно, вам не здається? Прибули майже одночасно й оселилися в одному будинку… Ви ж не місцевий?

— Ні, — всміхнувся Даромир. — Якраз щодо цього ми зараз бесідували з вашим сином.

— Он як, то ви вже потоваришували? Гаразд, ходімо всі вниз — Ярина зготувала вечерю.

Вони зійшли на перший поверх. Там Даромир познайомився з іншим гостем, що прибув разом із Яковом та його сином. Виявилося, що худий суб’єкт із чорними нечесаними кучерями — письменник.

— Видатний письменник, — додала Ярина з гордістю, розсаджуючи їх за столом, на якому вже парували апетитні страви домашньої кухні. — Він наш загальний улюбленець.

— Та годі вам, Ярино, — пробурмотів Симон. — Ви перебільшуєте.

— Нічого не перебільшую! — обурилася та. — Як є, так і кажу. Талановитій людині не личить зайва скромність. Гадаю, завтра ви самі у всьому переконаєтесь.

Останні її слова чомусь не переставали обертатися в голові Симона, коли, побажавши їм смачного, хазяйка пішла з кухні й причинила двері. Чотири мандрівники заходилися вечеряти, мовчки поглядаючи один на одного.

— Ви вже були в цьому містечку раніше, Даромире? — спитав Яків, порушуючи тишу. Той заперечно хитнув головою.

— Ні, я тут уперше. Потрапив сюди цілком випадково.

— Справді? Можна поцікавитись, як саме?

— Шукав місце для тимчасової зупинки, — ухильно відповів Даромир, дивлячись на нього. — Я їду… в Полтаву. Чому ви питаєте?

— Власне, я гадав, що ви вже знаєте щось про цей Ковилець. Ми всі також приїхали сюди без жодної гадки, що воно за місце. І ми теж… е-е… підшукуємо місце для зупинки.

— Гадаю, що це воно, якщо вам потрібне усамітнення, — подав голос Симон.

— Це точно, — кивнув Даромир. — Якщо не брати до уваги вас, то з моменту приїзду мені трапилися тут лише троє людей. Причому один із них напевно був божевільним.

— Ви теж його бачили?! — раптом пожвавішав Максим.

— Якщо ви про навіженого товстого хлопця, то він був першим, хто зустрів нас тут, — мовив Яків, налягаючи на смажену картоплю. — Він вам щось казав?

— Еге ж. Вискочив перед машиною і почав верзти нісенітницю.

— …Про те, що треба забиратися з міста?

— Так, якесь безглуздя.

— Ви надто серйозно все сприймаєте, — сказав Симон упівголоса, відкинувшись на стільці. — Цей Ковилець — звичайнісінька глушина з властивими їй дивацтвами. Особисто я знайшов те, що шукав. Спокійно, затишно, до того ж чудово годують, — він потягнувся через стіл і доклав собі ще картоплі.

— Справді, — відгукнувся Яків. — Ми всі втомилися. Мабуть, завтра будемо дивитися на це зовсім іншими очима.

«Іншими очима», — повторив Максим подумки батькові слова. Вони видалися йому сповненими прихованого тривожного змісту, і відразу пригадався той м’яч на тротуарі. Хлопчик мовчки жував їжу, слухав бесіду дорослих і не міг зрозуміти, чого ж йому не вдається розділити їхньої безтурботності.

Після вечері вони ще досить довго сиділи за столом і розмовляли, ділячись незначними фактами своїх біографій, як і годиться людям, що випадково зустрілися й тепер мають якийсь час бути разом. Звісно, ці розповіді були досить обережними, і ніхто, окрім Якова, не виказав справжньої причини, через яку він опинився тут. Коли за вікнами стало зовсім темно, вони подякували хазяйці за вечерю і розійшлися по