Шарль де Костер - Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах

краще. Бо в нього швидкі фландрські ноги, гострі карі очі, як у франка з Брюгге, а ніс і рот — наче робили їх два лиси, добре освічених у мистецтві хитрощів і скульптури.

— То хто ж тоді, — запитав Клаас, — створив йому ці ледачі руки й ноги, що такі швидкі, як зачують розвагу?

— Його надто юне серце, — відповіла Сооткін.

38

Саме того часу Катліна вилікувала у Спільмана цілющими травами бика, три барани, свиню, але нічого не могла вдіяти з коровою Яна Белоона. Той обвинуватив її в чаклунстві, сказавши, що вона наврочила худобину, бо коли давала їй зілля, то гладила її і говорила з нею, і вже ж не як, а по-сатанинському, бо чесний християнин не може розмовляти з тваринами.

Отой-то Ян Белоон додав, що він сусіда Спільмана, у якого вона вилікувала бика, три барани й свиню, а його корову отруїла, без усякого сумніву, з намови Спільмана, бо він заздрить йому, Белоону, що ґрунт у нього краще оброблений, а тому й краще родить. На підставі свідчень Пітера Мелемейстера, чоловіка статечного життя і добрих звичаїв, а також і Яна Белоона, які ствердили, що Катліна у всьому Дамме відома як ворожка і що це вона, без сумніву, отруїла корову, Катліна була ув’язнена і засуджена до тортур, поки не визнає всіх своїх злочинів.

Її допитував старшина, страшенно злий від перепою, бо цмулив горілку цілими днями. Коли вона стала перед ним і членами Vierschare[68], її піддали першому катуванню.

Кат роздягнув її, скрізь поголив волосся, потім пильно оглянув, чи не приховані де в неї чаклунські ознаки.

Нічого не знайшовши, він прив’язав її до лави мотуззям. А вона голосила:

— Мені соромно лежати голою перед чоловіком. О Діво Маріє, дай мені вмерти!

Тоді кат накрив їй мокрим полотном груди, живіт, ноги, потім, піднявши лаву, почав наливати їй у горло гарячу воду і влив стільки, що вона аж роздулась. Потім перекинув лаву.

Суддя запитав Катліну, чи визнає вона свою вину. Вона відповіла знаком, що ні. Кат знову налив їй у горло гарячої води, та Катліна виблювала все.

Тоді за наказом лікаря її розв’язали. Вона не могла говорити, лише била себе в груди, щоб показати, що гаряча вода ошпарила її. А коли суддя побачив, що вона вже отямилась від першого катування, він їй сказав:

— Признайся, що ти відьма і що ти наврочила корову.

— Не можу цього сказати, — відказала Катліна. — Я люблю тварин, люблю всім своїм слабким серцем. Я скоріше собі заподію шкоду, а не беззахисним тваринам. Я давала корові таке цілюще зілля, що воно не могло їй зашкодити.

Але суддя на те:

— Ти дала їй отрути, бо корова здохла.

— Пане старшина, — відповіла Катліна, — я вся тут у вашій владі, але насмілюсь сказати, що тварина так само, як і людина, може вмерти від хвороби, незважаючи на допомогу костоправів. Я присягаюсь Христом-Богом, який вмер на хресті за гріхи наші, що хотіла вилікувати цю корову цілющим зіллям і не робила їй зла.

Суддя крикнув тоді розлютовано:

— От чортова почвара, не хоче признаватися. Ану візьміть її на другі тортури!

І він вихилив велику склянку горілки.

Кат посадив її на віко дубової труни, що стояла на козлах. Це віко, зроблене дашком, було гостре як лезо. В печі горів великий вогонь, бо вже був листопад.

Катліну, що сиділа на гострому ребрі труни, узули в тісні черевики з шкіри-сириці і підсунули до вогню. Як тільки гостре віко почало впинатися в її тіло, а сириця на черевиках збіглася від вогню і неймовірно здушила їй ноги, вона закричала:

— Ой болить, рятуйте! Дайте мені отрути!

— Присуньте-но її до вогню ближче, — наказав суддя. Потім запитав: — А скільки ти разів літала на мітлі справляти шабаш? А скільки разів гноїла жита на полях? Нищила плоди у садах? Умертвляла немовлят в материнському лоні? Скільки разів робила двох братів заклятими ворогами, двох сестер — злостивими суперницями?

Катліна хотіла говорити, та не могла, вона тільки ворухнула заперечливо руками. Тоді суддя сказав:

— Вона в мене заговорить тоді, як розтопимо її диявольський жир. Присуньте її ще ближче.

Катліна закричала. Суддя сказав їй:

— Проси сатану, хай тебе освіжить.

Вона зробила рух, наче хотіла скинути черевики, що аж диміли біля вогню.

— Проси сатану, щоб тебе роззув, — сказав суддя.

Вибило десяту годину — настала пора снідати для цього недолюда. Він вийшов з катом і писарем, залишивши Катліну саму біля вогню в катівні.

Об одинадцятій вони вернулись і застали Катліну заціпенілу, нерухому. Писар сказав:

— Начебто дала дуба!

Суддя наказав катові зняти її з віка і роззути. Але роззути не можна було, мусили розрізати черевики. Ноги в Катліни були червоні, закривавлені.

Суддя, згадуючи смачні страви, мовчки дивився на неї. Незабаром вона прийшла до пам’яті, але впала на землю і не могла підвестися, незважаючи на всі зусилля.

Тоді сказала до судді:

— Ти хотів колись мене сватати, але тепер уже зась, не матимеш мене. Чотири рази по три — число священне, а тринадцять — це наречений.

Потім, коли суддя хотів щось сказати, вона перебила його:

— Цить, бо в нього слух тонкий, як в архангела, що лічить удари серця у праведників. Чого ти приходиш так пізно? Чотири рази по три — число священне, воно вбиває всіх, хто мав до мене хіть.

— Вона перелюбствує з дияволом, — сказав суддя.

— Вона збожеволіла від болю й тортур, — мовив писар.

Катліну відпровадили в тюрму.

Через три дні зібрався суд старшин, який присудив Катліну до кари вогнем.

Кат зі своїми помічниками привели її на Великий ринок і звели на ешафот, що був там споруджений. Судді, профос та оповісник були вже на своїх місцях.

Прозвучала три рази сурма оповісника, і він, звернувшись до народу, вигукнув:

— Суд міста Дамме змилостивився над жінкою Катліною і звільнив її від найсуворішої кари, яка належала їй по закону, та, щоб засвідчити, що вона відьма, її коси будуть спалені, вона муситиме заплатити двадцять золотих червінців королю штрафу і на три роки буде вигнана з міста Дамме. Коли ж вона порушить цей присуд, їй буде відтято руку.

І народ схвалив оплесками цю жорстоку ласку.

Кат прив’язав Катліну до стовпа, поклав на її голену голову жменю клоччя і запалив його. Клоччя горіло довго, і Катліна кричала й плакала.

Потім її одв’язали, посадили на воза і відвезли за межі міста Дамме, бо вона не могла йти попеченими ногами.