Брюс Кемерон - Життя і мета собаки

— Ми заблукали, Бейлі. Вибач… — прошепотів хлопчик. Я помахав хвостом, почувши своє ім’я.

Струмок завів нас на мокре місце, де він розлився, втратив форму, і нам довелося йти болотом. Ітан провалювався по кісточки, і щоразу, коли він витягав ногу, багнюка чвакала. На нас налетіла комашня, заліплюючи очі й вуха.

Посеред болота хлопчик зупинився. Його плечі опустилися, голова похилилася на груди. З легень вирвалося довге, глибоке зітхання. Засмучений, я швидко догнав його по трясовині й поклав лапу йому на ногу.

Він здавався. У ньому наростало, його повністю накривало відчуття поразки, й Ітан не опирався йому. Він втрачав саму волю до життя. Так, як мій брат Голодний, який останній раз влігся в трубі й більше не виходив звідти.

Я гавкнув так, що хлопчик здригнувся, як і я сам. Його байдужі очі моргнули й глянули на мене. Я знову гавкнув.

— Гаразд, — пробурмотів Ітан. Він сонно витягнув ногу з багна, обережно поставив її, знову провалюючись.

Цю трясовину ми переходили понад півдня. Коли по той бік болота ми побачили струмок, він поглибшав, мчав швидше й цілеспрямованіше. Невдовзі в нього влився інший потічок, потім ще один так, що хлопчику довелося перестрибувати його з розбігу, коли з одного боку наш шлях загородило повалене дерево. Від кожного стрибка Ітан, здається, дуже стомлювався, і ми врешті зупинилися, щоб подрімати кілька годин. Я ліг поряд і дуже боявся, що хлопчик не прокинеться, але він все-таки розплющив очі й поволі встав.

— Який ти молодчина, Бейлі, — хрипким голосом похвалив він мене.

Уже вечоріло, коли струмок влився в річку. Ітан стояв і довго безвиразно дивився в темну воду, а потім спрямував нас вниз за течією, пробираючись через траву й зарості.

Уже сутеніло, коли я почув людський дух. На той час Ітан, здається, ішов уже без мети, він ледве волочив ноги. Щоразу коли він падав, вставати йому було дедалі важче, і він нічого не помітив, коли я побіг уперед, опустивши носа до землі.

— Гей, Бейлі, — пробурмотів він, — ти куди?

Мені здається, він навіть не завважив, коли ми перетнули стежку. Ітан мружився проти західного сонця й намагався ні через що не перечепитися. Я не помічав у ньому жодних емоцій ще кілька секунд, аж поки трава під ногами не перетворилася на втоптану стежку. Я чув запах кількох різних чоловіків — усі аромати були давні, але так само чіткі, як сліди дітей, які ходять вулицею з дому і до дому. Раптом Ітан випростався й набрав повні груди повітря.

— Диви! — тихо сказав він, придивляючись до стежки.

Тепер я чітко усвідомив, куди ми йдемо, і пробіг ще кілька метрів. Від передчуття й надії Ітана відступила навіть моя втома. І стежка, і річка паралельно завертали праворуч. Опустивши носа, я виявив, що людський запах ставав і сильнішим, і свіжішим. Хтось тут недавно проходив. Хлопчик зупинився, тож я повернувся до нього. Він стояв і дивився на щось, розкривши рота.

— Ух ти! — сказав він.

Я зрозумів: там через річку перекинувся міст. Поки я дивився, із сутінків вийшла людська постать і пішла понад поруччям, дивлячись у воду. Серце в Ітана забилося швидше — я це почув. Радісне збудження змінилося страхом, і хлопчик відсахнувся, як моя перша Мати, коли ми зустрічали людей під час спільних пошуків їжі.

— Бейлі, тихо! — прошепотів він.

Я не зрозумів, що відбувається, але відчув його настрій — такий самий, як тоді вночі, коли він дістав рушницю й зазирав у всі шафи. Я стривожено глянув на нього.

— Агов! — крикнув чоловік із мосту. Я відчув, як хлопчик завмер, готовий тікати.

— Агов! — знову крикнув чоловік. — Чи ти не Ітан?

Розділ 12

Чоловік із мосту покатав нас на машині.

— Тебе, синку, весь штат Мічиган шукав! — сказав він.

Ітан опустив голову — я відчув, що йому сумно, соромно й трохи страшно. Ми приїхали до великої будівлі, і щойно зупинилися, як двері машини відчинив Тато. Вони з Мамою обійняли хлопчика, там також були Бабуся й Дідусь — усі були щасливі, однак ніякого частування для собаки в них не було. Ітан сів у крісло з коліщатами, і якийсь чоловік закотив його в будівлю, але, перш ніж туди заїхати, хлопчик помахав мені рукою. Я подумав, що з ним, мабуть, усе буде гаразд, хоча без нього було доволі тривожно.

Дідусь міцно взяв мене за нашийник, так що іншого вибору в мене не було. Він покатав мене в машині — я знову був собакою на передньому сидінні. Ми поїхали в таке місце, де з віконця нам подали торбу, з якої смачно пахло. Дідусь дав мені їсти просто в машині! Він розгортав гарячі бутерброди й давав мені по одному. І сам теж один з’їв.

— Тільки Бабусі не розказуй! — сказав він мені.

Коли ми приїхали додому, я з подивом уздрів Іскру на її звичному місці у дворі — вона мляво на мене подивилася. Я гавкав на коняку з вікна, доки Дідусь не сказав мені припинити.

Хлопчика не було тільки одну ніч, тому я вперше спав без нього, відколи ми були разом. Я бігав туди-сюди коридором, доки Дідусь не крикнув: «Іди спати, Бейлі!» Я згорнувся калачиком у ліжку Ітана й заснув, поклавши голову на його подушку, де запах хлопчика був найсильніший.

Коли наступного дня Мама привезла Ітана, я безмежно радів, але він був у невеселому настрої. Тато сказав йому, що він поганий хлопчик. Дідусь про щось поговорив із ним біля сейфу з рушницею. Усі були напружені, але про Іскру навіть мови не було, а то ж усе через неї! Я розумів це, бо ніхто з них там не був і не бачив, як усе насправді сталося, тому й сердилися не на кобилу, а на хлопчика.

Я так розізлився, що ледве не пішов надвір і не покусав коняку, але, звичайно, я цього не зробив, бо дуже вже вона велика.

До Ітана приходила дівчинка, вони удвох сиділи на веранді й не надто багато говорили. Лише бурмотіли щось і дивилися в різні боки.

— А тобі страшно було? — питала Ганна.

— Ні, — казав хлопчик.

— Мені було б.

— Ну, а мені ні.

— А вночі холодно було? — все допитувалася вона.

— Так, дуже.

— А…

— Та