Джоджо Мойєс - Після тебе

«Вони разом тільки через мене», — часто говорив Вілл.

— Як, гадаєш, він поставиться до Лілі?

— І гадки не маю, сонечко. — Тато на мить задумався. — Думаю, він буде щасливий. Це ж наче він отримає назад частинку свого сина, так?

— А місіс Трейнор?

— Я не знаю, дитинко. Я навіть не знаю, де вона зараз живе.

— Лілі… з нею непросто.

Тато вибухнув реготом.

— І хто це каже! Та ви з Тріною доводили нас до сказу своїми хлопцями, своїм вештанням ночами бозна-де, своїми розбитими серцями. Нарешті ти сама хоч щось із цього відчуєш. — Він знову засміявся та відпив пива. — Це хороші новини, сонечко. І я радий, що ти тепер не сама в тій своїй квартирі.

Травинка Тома нарешті видала щось схоже на крик пташки, і він засяяв від радості, переможно здіймаючи руку з травинкою в небо.

Ми підняли великі пальці, вітаючи його.

— Тату, — сказала я, і він повернувся до мене. — Ти ж знаєш, що я в порядку?

— Знаю, люба. — Він легенько вдарив мене по плечу. — Але хвилюватися — це моя робота. Я буду хвилюватися, аж доки не стану надто старий, щоб підвестися з крісла. — Він оглянув шезлонг. — А це може статися швидше, ніж мені б хотілося.

Ми поїхали майже о п’ятій. Усі махали нам у дзеркалі заднього огляду — тільки Тріна стояла, схрестивши руки на грудях та хитаючи головою.

Коли ми повернулися додому, Лілі зникла на даху. Я з того випадку більше туди не ходила: спочатку виправдовувалася, що навесні сходи надто слизькі через дощ і навіть не слід намагатись, а потім — що через усі ті горщики із засохлими рослинами мене замучить совість. Насправді ж мені просто було страшно. Сама лише думка про те, щоб туди піднятися, змушувала моє серце важко гупати. Мені було дуже легко згадати те відчуття світу, що зник під моїми ногами — наче хтось висмикнув з-під мене килимок.

Я дивилася, як вона вилазить на пожежну драбину у вікно, і крикнула їй повертатися за двадцять хвилин. Коли минуло двадцять п’ять, я почала хвилюватися. Я гукнула у вікно, але у відповідь почула тільки шум машин. За тридцять п’ять хвилин я з прокльонами почала вилазити через вікно в коридорі на пожежну драбину.

Стояв теплий літній вечір, і дах пашів теплом. Десь унизу місто по-недільному ліниво ворушилося дорожнім рухом. Багато де з відчинених вікон було чути музику. На розі вулиць гиготіли групки молоді. Звідкись здалеку пахло барбекю, яке хтось смажив на даху.

Лілі сиділа на перевернутому горщику з-під квітки та дивилась на Сіті. Я стала, спираючись спиною на резервуар з водою. Щоразу як вона схилялась ближче до краю, мене охоплювала хвиля паніки, і я намагалася її подолати.

Не треба було мені сюди підійматися. Я відчувала, як дах починає нахилятися піді мною, наче палуба корабля. Я повільно дійшла до залізної лави та опустилася на неї. Моє тіло точно знало, як це — стояти на краю. І яка неймовірно тонка межа відділяє твердь життя від одного поруху, який може все скінчити, — її можна виміряти найменшими одиницями, грамами, міліметрами, градусами. І від цього знання в мене на шиї волосся ставало дибки.

— Лілі, може, спустишся?

— Твої рослини засохли. — Вона шурхотіла пожухлим листям якогось куща.

— Я знаю. Я тут кілька місяців не була.

— Не можна дозволити рослинам помирати. Це жорстоко.

Я глянула на неї: вона жартує чи що? Але вона здавалася цілком серйозною. Лілі відламала гілочку та почала роздивлятися її мертву серцевину.

— Як ти познайомилася з батьком?

Я простягла руку до кута резервуара, намагаючись угамувати тремтіння в колінах.

— Я прийшла за оголошенням про роботу — доглядати його. І мене взяли.

— Хоч у тебе й немає медичної освіти?

— Саме так.

Вона задумалась щодо цього, жбурнувши гілочку в повітря. Потім підійшла до дальнього краю тераси і стала — широко розведені ноги, руки в боки. Просто якась худорлява амазонка.

— Він був красивим, правда ж?

Дах у мене під ногами хитався. Мені треба було вниз.

— Я не можу говорити про це тут, Лілі.

— Тобі що, правда страшно?

— Я просто хочу вниз. Будь ласка.

Вона схилила голову, наче роздумувала, чи виконати моє прохання. А потім підійшла до парапету й роздумливо поставила ногу, наче збиралася заскочити на нього. Мене пронизало потом.

Вона повернулася до мене і широко всміхнулася, беручи сигарету. Потім попрямувала до пожежної драбини.

— Дурненька, ти не впадеш звідси вдруге. Не буває таких невдах.

— Ну, я б не дуже хотіла зараз перевіряти свою фортуну.

За декілька хвилин, коли мені вдалося повернути владу над ногами, ми спустилися на два прольоти й зупинилися коло мого вікна. Мене трусило надто сильно, щоб я могла залізти, тому я просто сіла на сходах.

Лілі закотила очі, чекаючи на мене. Потім збагнула, що я не можу поворухнутись, і сіла поруч. Ми були лише футів на десять нижче за дах, але тут були поруччя, а крізь вікно вже видно мій коридор — я знову змогла нормально дихати.

— Я знаю, що тобі треба. — Вона дістала косяк.

— Ти серйозно пропонуєш мені накуритися? На висоті четвертого поверху? Ти пам’ятаєш, що я недавно впала з даху?

— Це допоможе розслабитися.

Я не взяла.

— О Господи, ти що, претендуєш на звання найбільш правильної людини в Лондоні?

— Я не з Лондона.

Пізніше я ніяк не могла повірити в те, що шістнадцятирічна дівчина мною маніпулювала. Але Лілі була наче та крута особа зі школи, яку всі намагаються вразити. Тому перш ніж вона сказала ще щось, я взяла в неї куриво й невпевнено затяглася, намагаючись не кашляти, коли вдарило в горло.

— І взагалі, тобі ж лише шістнадцять, — пробурмотіла я. — Ти не маєш так чинити. Де ти це береш?

Лілі глянула над поруччям.

— Тобі він подобався?

— Хто? Твій батько? Не від самого початку.

— Це через інвалідний візок.

«Це через те, що він був схожий на Деніела Дей-Льюїса у “Моїй лівій нозі”[20] і страшенно мене лякав», — хотіла сказати я, але довелося б надто багато всього пояснювати.

— Ні, інвалідний візок був не найголовнішим. Він мені відразу