Джеймс Джойс - Улісс

— Знаю.

Містер Блум дивився на той бік вулиці — там біля під’їзду готелю «Гросвенор» зупинилася бричка. Швейцар приніс валізу і поставив туди всередину. Жінка стояла, чекаючи, а він, чоловік чи брат, схожий на неї, шукав у кишенях дрібні гроші. Куртка моднячого фасону з круглим коміром, занадто тепла для такої погоди, видно, з грубої тканини. Стоїть із недбалим виглядом, застромивши руки в ці теперішні накладні кишені. Саме так, як та пихата жаба, коли ми дивилися гру в поло. Всі жінки задирають носа, аж доки ти виявиш, чого вони варті. З краси не пити роси. Набивають собі ціну. Достойна пані, і Брут, ми знаємо, достойний муж. Всього лиш раз ти її теє, і вона й перестане викаблучуватися.

— Я сидів із Бобом Дореном{149}, він саме знову загуляв, і з цим, як його в біса, Бентамом Лайонсом{150}. Ось ми тут і сиділи, осьдечки у Конвея.

Дорен, Лайонс у Конвея. Вона підняла до волосся руку в рукавичці. А тут заходить Стрибунець. Напідпитку. Відкинув назад голову і, вдивляючись удалину з-під приплющених повік, бачив, як вилискує на сонці жовтогаряча шкіра. Сьогодні видимість чудова. Може тому, що висока вологість. Балакає про се й про те. Рука леді. З якого ж боку вона сяде?

— І він каже: Сумна новина про нашого бідолашного друзяку Педді! Про якого Педді? Це я питаю. Про бідолашку Педді Дігнема, це він каже.

Збираються за місто: може, у Бродстоун. Високі брунатні черевики з шнурками, що звисають. Гарна ніжка. Чого він дляється, шукаючи той гріш? А вона бачить, що я дивлюся. Їх тішить, що хтось іще поклав на них око. Хай буде ще один. Про всяк випадок.

— А в чому річ? Це я питаю. Що там із ним скоїлося? — питаю.

Гордовита: багата: панчохи шовкові.

— Атож, — сказав містер Блум.

Він відхилився трохи вбік від балакучої голови МакКоя. Зараз сідатиме.

— Що з ним скоїлося? — він перепитує. А те, що він помер, — каже він. І зразу ж, повірте, наливає собі. Хто, Педді Дігнем? Це кажу я. І я зразу не міг повірити у те, що почув. Ми ж із ним гуляли ще минулої п’ятниці чи, може, в четвер, сиділи у «Веселці». Так, каже він. Не стало його. Помер у понеділок, бідолаха.

Дивись! Дивись! Сяйнув шовк, панчохи білі, дорогі. Дивись!

Здоровецький вагон трамваю задзеленчав, проїжджаючи, і затулив.

Зникла. Тьху на тебе, голосистий кирпаню! Почуваєшся так, наче вихопили з-під самого носа. Рай і пері{151}. Завжди так буває. Саме коли хочеш побачити. Дівчина в під’їзді на Юстас-стрит. У понеділок це було, підтягувала панчоху. А її подруга затуляла демонстрацію. Esprit de corps[73]. Ну чого ти баньки вирячив?

— Так, так, — озвався містер Блум, сумно зітхнувши. — Ще один пішов від нас.

— Один із найкращих, — докинув МакКой.

Трамвай проїхав. А вони вже мчали до Окружного мосту, її рука в дорогій рукавичці на сталевому бильці. Блись-блись, яскріли блискітки на її капелюшку, блись-блись.

— Як там дружина? Сподіваюся, все гаразд? — запитав МакКой уже іншим тоном.

— Авжеж, — відповів містер Блум. — Дякую, пречудово.

Він знічев’я розгорнув скручену в рурку газету і знічев’я прочитав:

Що нам домівка наша,

Як нема чорносливу й м’яса?

Не те, далеко не те!

Помешкання гейби пусте.

— Моя половина щойно отримала запрошення виступити. Хоч іще й не підтверджене.

Знову йому, бач, кортить та валіза. Ну й нехай. Мені це не до шмиги.

Містер Блум неквапливо і приязно звернув на нього свої очі з важкими повіками.

— Моя дружина теж, — сказав він. — Вона співатиме двадцять п’ятого на урочистому концерті в Ольстер-холі у Белфасті.

— Справді? — запитав МакКой. — Радий це чути, друже. А хто вставив її виступ?

Місіс Меріон Блум. Вона ще не встала. Королева в спальні хліб із варенням. Без книжки. Зашмульгані фігурні карти, покладені в ряд по семеро уздовж стегна. Темна королева і світлий король. Кицьки чорний пухнастий клубок. Одірвана смужка конверта.

Давня

Солодка

Пісня

Кохання

Знову луна-а-є…

— Розумієте, це щось на взір гастрольної мандрівки, — став пояснювати містер Блум. — Солодка пісня. Утворили комітет. Видатки й прибутки ділитимуть порівно.

МакКой кивнув, мацаючи щетину вусиків.

— Цікаво, — сказав він. — Добра новина.

Він ступив крок, щоб іти.

— Ну що ж, радий був бачити вас живим-здоровим, — сказав він. — Та ми ще з вами зустрінемось.

— Авжеж, — погодився містер Блум.

— Ще одна річ, — додав МакКой. — Чи не