Джоан Роулінг - Бентежна кров, Джоан Роулінг

69

Погляньте: на малюнку — голова. Жива, здається, але ж нежива!

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Проговоривши з доктором Біджралом майже годину, протягом якої приголомшений психіатр подзвонив у Скотланд-Ярд, детектив вийшов з лікарні, почуваючись так, наче пробув там удвічі довше, ніж насправді. Село Кроуторн на зворотній дорозі до Лондона не входило у Страйкові плани, але він зголоднів, і хотів зателефонувати Робін, і відчував потужне бажання опинитися серед звичайних людей, які живуть звичайним життям, щоб стерти спогад про порожні лункі коридори, брязкання ключів і велетенські зіниці Денніса Кріда.

Страйк припаркувався біля пабу, закурив цигарку, про яку мріяв уже дві з половиною години, а потім увімкнув телефон. Він уже проґавив два дзвінки від Браяна Такера, але замість передзвонити старому, Страйк натиснув номер Робін. Вона відповіла на другому гудку.

— Що трапилося?

Страйк усе їй розповів. Коли він закінчив, запала коротка пауза.

— Ану повтори підказку,— напружено перепитала Робін.

— «Знайдете її в М54».

— Не «на М54»? Не на шосе?

— Може, йшлося і про шосе, але він точно сказав «в».

— Довжина М54 — понад двадцять миль.

— Отож-бо.

Почала проявлятися реакція на події: замість тріюмфу, Страйк відчував утому й напруження. У телефоні почувся гудок, і Страйк глянув на екран.

— Це знову Браян Такер, намагається додзвонитися,— пояснив він Робін.

— І що ти йому скажеш?

— Правду,— важко промовив Страйк, видуваючи дим у відчинене вікно.— Доктор Біджрал уже подзвонйв у Скотланд-Ярд. Проблема в тому, що коли підказка нічого не означає або її неможливо розшифрувати, Такер знатиме, що його доньку вбив Крід, але ніколи не поверне тіло. Це дуже вписується у Крідові ідеї про вічні тортури.

— Але отримати зізнання — це вже щось, правда? — мовила Робін.

— Такер кількадесят років уже був переконаний, що її вбив Крід. Зізнання без тіла не загоїть рани. Крід, знаючи, де тіло, й не кажучи, стане тим, хто сміється останнім... Як там у Британській бібліотеці?

— А, нормально,— відповіла Робін.— Я кілька годин тому знайшла Джоанну Гаммонд.

— І? — спитав Страйк, знову повертаючи бойову готовність.

— У неї на обличчі була велика родимка. На лівій щоці. Можна роздивитися на весільній світлині в місцевій газеті. Зараз тобі надішлю.

— А базилік...

— Це на звороті її некрологу. В одній з місцевих газет.

— Святий Боже,— зронив Страйк.

Запала довша пауза. У Страйка в телефоні знову почувся гудок: це Робін надіслала йому фото.

Відкривши його, він побачив весільну пару з 1969 року: на розмитій чорно-білій світлині широко всміхалася білозуба чорнява наречена з кучерявим волоссям, у мереживній сукні під горло, на голові — капелюшок-таблетка з серпанком, а на лівій щоці — велика родимка. Над її плечем вивищувався неусміхнений блондин. Чоловік, одружений усього кілька хвилин, уже мав такий вигляд, наче готовий замахнутися бейсбольною биткою.

— За класифікацією Шмідта вона була не Стрільцем,— тим часом говорила Робін, і Страйк приклав телефон до вуха,— а Скорпіоном...

— ...що їй, на думку Талбота, пасувало більше — через мушку на щоці,— зітхнув Страйк.— Слід було мені переглянути всі визначення знаків, коли ти дізналася про Шмідта. Може, ми швидше б докопалися.

— А що робити з Датвейтом?

— Я йому подзвоню,— відповів Страйк, мить помовчавши.— Просто зараз. А потім передзвоню тобі.

У нього буркотіло в животі, коли він зателефонував у готель «Аллардис» у Скегнессі й почув знайомий сердитий шотландський акцент Донни, Датвейтової дружини.

— О Господи,— вигукнула вона, коли Страйк представився.— А тепер що?

— Не хвилюйтеся, нічого такого,— збрехав Страйк; чутно було, як на фоні грає радіо.— Просто хотів ще раз перевірити кілька моментів.

— Стіве! — крикнула вона, відставивши слухавку.— Це він!... Що значить «хто»? А ти на кого в біса подумав?

Почулися кроки, а далі в трубці прозвучав голос Датвейта — наполовину сердитий, а наполовину переляканий.

— Чого вам треба?

— Хочу розповісти вам, що, на мою думку, сталося під час вашого останнього прийому в Марго Бамборо,— відповів Страйк.

Він говорив дві хвилини, і його ніхто не перебивав, але Страйк був певен, що Датвейт ще тут, бо в телефоні чувся віддалений гамір пансіону. Коли Страйк закінчив реконструкцію останньої Датвейтової консультації, запала мовчанка — чулося тільки радіо, яке грало «Blame» Келвіна Гарриса.

So blame it on the night... don’t blame it on me[25]...

— Hy? — сказав Страйк.

Він знав, що Датвейт не хоче все підтверджувати. Датвейт — боягуз і слабак, який тікає від проблем. Він міг би запобігти наступним смертям, якби мав мужність розповісти все, що знає, але він злякався за власну шкуру, злякався, що в очах газетних читачів видасться тупим нікчемою, замішаним у злочині. Отож він утік і тільки все погіршив, і це мало жахливі наслідки, від яких він знову втік, навіть до кінця не зізнаючись собі, чого він так боїться, забуваючись за допомогою пиятики, караоке й жінок. А тепер Страйк поставив його перед страшним вибором, який і вибору-то не залишав. Як і Вайолет Купер, Стіва Датвейта до кінця життя супроводжуватиме огуда в’їдливої громадськості, й було б набагато краще, якби він прийшов до Талбота сорок років тому: тіло Марго Бамборо знайшли б швидше, вбивцю поставили б перед судом, і більше ніхто не вмер би.

— То я маю рацію? — запитав Страйк.

— Так,— нарешті озвався Датвейт.

— О’кей, що ж, послухайтеся моєї поради: просто зараз ідіть до