Клаудіо Лаґомарсіні - По тих, хто вижив, стрілятимемо знову, Клаудіо Лаґомарсіні

трагічно. Сам себе переконую, що Сара відмовила мені через мою косоокість, тобто через те, чого не можна виправити, через генетичну проблему — через те, що я успадкував від гнилого сімені мого батька. Йому он теж відмовили, це в нас у крові, так воно і є, я відчуваю. Сара не хоче бути зі мною через моє око. Напевно, вона теж помітила. Хоча я й навчився приховувати. Коли треба поглянути ліворуч, повертаю всю голову, а не тільки очі. Та все ж на деяких фотографіях я помітив незначну косоокість. Хоча мама й категорично заперечувала це, коли я показав їй одне фото з шкільної екскурсії і запитав її думку. Від цього мені стає ще образливіше, почуваюсь як у тій казці, де мамі її дитинчата завжди гарні й любі, якими бридкими вони б не були.

Верба кладе мені руку на плече:

— Вибач, що я тебе вдарив. У тебе такий тяжкий день видався, я ж не знав.

— Вони просто придурки, — вставляє мама, — вони тобі заздрять, адже, попри свої нормальні очі, вони — чудовиська, а ти — золотко.

Вейн іще більше погіршує справу, хоча здавалося, що гірше вже нікуди.

— Не переймайся, — каже, — більше того: радіти треба. Знаєш, як казав колись один великий чоловік? Багато ворогів — більше честі[24].

**

Наступного дня ми знову вечеряємо у Дятла. Вейн із мамою не прийшли, знайшли якесь виправдання і подалися кудись із парою друзів, про яких я ніколи раніше не чув. Альтернативою вечері в альтанці для мене й Верби була б заморожена піца з тунцем та цибулею, від якої мене нудить, уже навіть від одного погляду на фото на упаковці.

Паралітичка нездужає, її залишили в хаті. Дятел пояснює, що у неї в крові назбиралося занадто багато отієї самої речовини, від чого обидві ноги розпухли як колоди. Бабця цього вечора незвично весела. Останнім часом вони з мамою не дуже ладять, гиркаються з найменшого приводу. Особливо коли куховарять разом. Адже у бабці свої переконання, свої методи, звички, якими вона керується протягом цілого життя. Так само, як у Дятла з городом. А мама хоче її виправити, підказує, як краще. Або дорікає їй, що та кладе забагато солі, бо сіль — то біла отрута, краще взагалі не солити, особливо у певному віці.

Поки чекаємо, коли приготується вечеря, Дятел запитує, куди ми збираємося поїхати на канікули. Верба їде на острів Ельбу, гостюватиме у батьків його шкільного приятеля. А я, напевно, поїду до кемпінґу в Пунта-Ала. Не встиг я договорити, як ось уже бабця несе гарячу сковороду зі стравою.

— У кого це там тітка — путана? — питає.

— Та ні! Я сказав, що поїду до кемпінґу з трьома друзями, двома хлопцями й дівчиною. У неї тітка живе в Пунта-Ала, а тому ми вирішили податися туди.

— Он як! А мені почулося: тітка-путана.

Поки ми всі регочемо з отого непорозуміння, Дятел швиденько наливає нам у келихи по самі вінця: червоне вино від його друга, смачнюще.

— І хто ця дівчина?

— Її звуть Іларія. Ми разом училися у середній школі і тепер час від часу спілкуємося. Вона недавно посварилася зі своїми подружками і через це не поїхала з ними. От і запросила мене і ще двох хлопців до кемпінґу. У нас підібралася дружна компанія. Але я ще не певен, чи ми справді поїдемо. Адже одному, можливо, доведеться почати тренування разом з командою з атлетики. А другий не відходить від нього ані на крок, як тінь. І якщо його друг не поїде, то й він залишиться вдома.

— Ну, то поїдете вдвох! — заявляє бабця радісно. — Якщо дівчина погоджується, значить, вона хоче бути з тобою. Невже оце бабі треба пояснювати тобі такі речі?!

— Ми просто друзі, — заспокоюю я її, не зважаючи на останню провокацію. — Розумієш: просто друзі. Я дивлюся на неї як на друга, інакше не зміг би.

Бідолашна Іларія. Якщо по правді, не така вона вже й негарна. Звісно, не з тих, на кого чоловіки шиї звертають на вулиці. Але в неї приємна усмішка, вона привітна, врівноважена, добра...

Тут мені спадає на думку, що я думаю про неї так само, як Сара про мене, за винятком того факту, що я додумався до такого за п’ятнадцять секунд, а Сарі знадобилося п’ять днів мовчанки, перш ніж вона надіслала мені повідомлення.

— Ясно. Ти її не хочеш.

— Не те що «не хочу», просто...

Вона мене перебиває, переводить розмову на інше:

— Знаєш, Марчелліно, послухай мене... тобі б знайти японочку. Сурйозну дівчинку, ретельну, охайненьку, з головою на плечах. Як ти.

Повертається до Верби, штовхає його ліктем у бік і підморгує йому, шукаючи підтримки.

— Авжеж, гарненьку японочку, — підтримує він, збагнувши відразу, куди вона хилить.

— За японочку для Марчелло, — проголошує тост Дятел і піднімає келиха.

Ми цокаємося, випиваємо разом, після чого наступає мовчанка, викликана ковтанням. Те, що стікає по наших горлянках, — дуже міцне й густе червоне вино, яке Дятел нам презентував на діалекті висловом, що у перекладі на чисту італійську означає «бичача кров». Бабця випиває більше половини келиха за раз. Коли нарешті опускає його на стіл, її очі збуджено поблискують. Видно, що в її голові вже зародилась якась химерна думка. Вона шкіриться, показуючи свої керамічні зуби з червонуватим винним нальотом. Знову піднімає вгору келиха:

— За японочку для Марчелло! І за її малесеньку піхвочку!

**

Сьогодні після полудня нам подзвонили у двері. Як завжди, вдома були лише я і мама. Вейн трудився у крамниці, Верба смажився на морі.

Дзинь-дзинь-дзинь. Дзвінок пролунав тричі: це наш код, яким ми оповіщаємо, що прийшли свої. Щось на кшталт родинної азбуки Морзе: «Відчини, це я».

— Ось і бабуся! — почули ми бабцин голос. Часом вона говорить про себе у третій особі, як Юлій Цезар: бабуся застудилася, бабуся хоче пити, в неділю бабуся приготує тірамісу.

Зазвичай мама ходить до неї о певній годині, щоб привітатися, провідати, поцікавитися, чи їй нічого не треба. Мама не любить, коли бабця приходить до нас. Мама взагалі не любить, коли до нас хтось приходить.

— П’ята година! — весело вигукує бабця. — У Лондоні в цей час п’ють чай.

Вона принесла кекс. Коли пече щось солодке для себе чи для Дятла, робить подвійну порцію, щоб і на нас вистачило, а потім віддає мамі.

Мама не п’є чай, особливо влітку. Каже, що від