Гео Данилович Шкурупій - Двері в день. Міс Адрієна, Гео Данилович Шкурупій

чоловіками ґрунтувалося на вільному виборі. Жінка вибирала собі чоловіка або чоловік жінку. Жили вони один з одним стільки, скільки хотіли, після чого вибирали собі нових супругів. Тут не могло бути й мови про якийсь примус або насильство. Жінка завше була на одному рівні з чоловіком. Чоловік полював, жінка господарювала, вони завше були рівні члени громади. Діти, звичайно, мали певних матерів, але належали всім членам громади. Ніхто ніколи не сперечався, хто з дітей кому належить. Мисливці мусіли годувати всіх, а жінки доглядати.

Десь там, на південному сході, як оповідали старі, були інші закони. Жінок можна було вибирати. Вони мусіли виконувати найважчу працю. Вожді та начальники могли вбивати та милувати окремих членів громади та самостійно вирішувати всі справи. Ці закони здавалися дикими та некультурними.

Багата природа, що наділяла своїми багатствами всіх, не могла призвести до того, щоб один працював на одного або комусь підкорявся, щоб один голодував, а другий був ситий. Цього ніяк не могло бути і тому не було різниці між людьми.

Лише деякі члени громади відзначалися від інших своєю хоробрістю або знаннями. Серед старих з найбільшої поваги користувався дід Одноокий, серед мисливців було троє найхоробріших, що билися з левом і навіть мамутом. Одного з них звали Пореможцем Мамута, другого, який особливо добре володів луком, звали Довгоруким, і третього, який носив на шиї зуб ведмедя, так і звали Ведмежим Зубом, – він був дуже сильний і навіть міг побороти ведмедя без зброї в руках. Були й інші мисливці, що мали назви: Мисливець Биків, Оленячий Ріг, Клешоногий, Завзятий та інші. Кожний мав ім’я, що відповідало його характерові або вчинкам. Можливо, з таких прізвищ і повстали теперішні фамілії людей.

З юнаків найвидатніший був гарний, міцний парубок. Його звали Гаєм. Він чудово володів луком, списом та палицею. Серед інших юнаків він відзначався своїм високим ростом, правильністю рис обличчя та великою силою. Про нього старі казали, що це надійний юнак, що на нього можна покластися, як на дорослого, що він незабаром буде серед дорослих мисливців. І справді, він виглядав серед юнаків дорослим, лише його обличчя та тіло ще не було розмальоване лініями та візерунками, що визначали дорослість. Цього юнака трохи пізніше почали називати Винахідником Огня. Він напрочуд був спостережливий і приносив орді багато користи.

Жінки та дівчата орди часто заглядалися на нього та зваблювали різними оздобами. Часто можна було помітити, як яка-небудь жінка закликала його йти з нею збирати хмиз або коріння у вільний од роботи час, але цей юнак завше відмовлявся. Він був дуже неспокійний і в вільні години блукав по лісі, а іноді заходив так далеко, що його не бувало по кілька днів, і тоді орда хвилювалася, що він десь загинув. Він був учень старого Одноокого і любив спостерігати єство речей.

Старих жінок в орді майже не було. Двоє найстаріших померли ще на попередній стоянці. Всі жінки пишалися гарно розвиненими формами тіла. На їхньому тілі не було волосся, яке часто траплялося на тілах мисливців. Вони, як і всі самиці, дуже відрізнялися від чоловіків.

Обличчя жінок були трохи ширші й біліші. Крізь смагу на щоках проглядав ніжний рум’янець. Очі були широкі та блискучі. Жінки були огрядні та ніжні. Мисливці з особливою приємністю дивилися на них, коли вони йшли по воду або робили якусь роботу. Їхні рухи були повільні, тіло при ході коливалося і здавалося гнучким, як лозина. Всі вони були жваві та веселі. Дуже любили мистецтво, оздоблюючи різними візерунками печери та одягаючи на себе намиста з ракушок або з різнокольорових камінців.

Вони робили для чоловіків зручні лігва зі звірячих шкур та розвішували в печерах запашні рослини. Вони ж весело бавились та бігали з дітьми і в ці моменті: мисливці сиділи коло печер і задоволені дивилися на них.

Крім цього, жінки були балакучі й любили критикувати чоловіків. Громадську опінію утворювали жінки – жінки перші давали прізвища тому чи іншому мисливцеві.

Всі жінки мали різні прізвища. Кожну жінку мисливці звали різними йменнями… То вона Солодка, як мед, то вона Червона Вишня, то Колючка, то Ласа… Лише деякі з них, крім цих загальних імен, мали свої власні ймення, Так одну з товстух звали Плетуха, бо вона завше багато балакала й любила поплести язиком про те, що бачила коли яка-небудь жінка залицялася до кого-небудь з юнаків, або коли який-небудь з них упадав коло неї. Взагалі ж усіх жінок звали сестрами, а чоловіків братами, хоча часто вони й не були родичами.

Коли всі печери були приведені до ладу і запалали вогнища, жінки почали готувати вечерю, діти весело допомагали їм, а всі чоловіки, і дорослі, і юнаки, сиділи колом біля головного вогнища і розмовляли, обмірковуючи минулий день та майбутню роботу.

Всі вони гризли які-небудь корінці, що збільшували апетит, або прочищали рота та зуба.

– Еге! – казав Клещоногий. – Слухайте, брати, я пропоную полювати не в лісі, а на луках. Це здається, буде легше. Там, на луках пасеться багато корів.

– Хо-хо! – пожартував Оленячий Ріг. – Особливо тобі, Клещоногому. Ти дуже швидко бігаєш.

– Ге! – сказав один із старуганів. – Ти не смійся, брате, бо цей брат має рацію.

– Але в нас ще немає човнів і доки вони будуть, доведеться полювати в лісі. В цьому лісі є дикі кури, а це дуже смачна їжа, – заперечив один із мисливців, що його звали Довгоруким.

Щоб підтвердити свої слова, він з особливим смаком посмоктав свій корінець і потім перегриз його.

– Курами орди не нагодуєш!

– Дозвольте, – сказав Гай, – я гадаю, що в першу чергу, ніж полювати в лісі або на луках, нам треба зробити човни. Нам треба спочатку, ніж полювати, обслідувати ріку, бо може там, на південь за лісом, живуть ворожі племена, що теж полюють у цих місцевостях, – щоб не вийшло яких суперечок.

– Поля, ліси й вода, звіри й птахи належать усім людям! – відповів один із старіших.

– Ге! – підтвердило зібрання.

Смачні пахощі страви, що заходили від огнища, дратували нюх, і нарада чоловіків була неуважна. Вони щоразу поглядали на жінок, які поралися коло печер.

Поволі на ліс, на луки, на ріку спускалась темінь, обгортаючи вогкими обіймами все навколо. Ріка блищала й плюскала. Хижа риба вистрибувала з води, хапала свіже повітря. На другому боці якийсь звір пив воду і голосно пирхав. Чоловіки притихли, вони вслухувались в різні звуки, що їх породив вечір.

– Це п’є воду мамут! – сказав один із мисливці.

Десь на кручі, в