Стівен Кінг - Чотири сезони

не дуже) найуспішніше втекти вдавалося тим, хто скористався моментом. Деякі втекли, заховавшись у візку з простирадлами. Такий собі сендвіч з білою булкою й арештантом. Коли я тільки-но тут з’явився, таких випадків було чимало, але за роки, що минули, цю лазівку більш-менш прикрили.

Знаменита програма «З-за мурів – світу» начальника Нортона теж мала свою частку втікачів. Ці хлопці вирішили, що слово праворуч від тире їм подобається більше, ніж те, що ліворуч. І знову ж таки, у більшості випадків це сталося незаплановано. Кидаєш свій ківш для збирання чорниць і стрімголов летиш у кущі, поки вертухай відлучився до машини випити склянку води чи коли двоє вертухаїв занадто захопилися суперечкою про те, хто з «Бостон петріотс»[35] скільки ярдів пробіг і вирвався вперед.

У п’ятдесят дев’ятому «ззамурівці» копали картоплю в Саббатусі. Було третє листопада, уже майже все вигребли з землі. При них був наглядач – Генрі П’ю (він уже не належить до нашої щасливої маленької родини, можете мені повірити). Він сидів на задньому бампері одного з пікапів для картоплі й топтав свій обід, тримаючи на колінах карабін, коли раптом із туманного холодного пообіддя неквапом вийшов прекрасний (ну, так мені сказали, але іноді люди про таке прибріхують) олень. П’ю рвонув за ним. Перед очима в нього одна за одною мчали картинки, як він вішає трофейну голову в кімнаті відпочинку. А тим часом троє його підопічних просто встали й пішли. Двох згодом схопили в Лізбон-Фолз, у залі більярдних автоматів. А третього не знайшли й донині.

Але найгучнішим, напевно, був випадок Сида Недо. Це сталося ще п’ятдесят восьмого, і я думаю, перевершити Сида не вдасться більше нікому й ніколи. Сид був надворі, розкреслював поле для суботньої тюремної гри в бейсбол, коли о третій годині дня всередині пролунав гудок, що сигналізував про нову зміну для наглядачів. Паркувальний майданчик розташовано за подвір’ям для прогулянок, по той бік головних воріт, які приводяться в дію електрикою. О третій ворота відчиняються, і наглядачі, що заступають на зміну і навпаки, зливаються в єдиному потоці: ляскають один одного по спинах, гнуть матюки, обмінюються новинами про свої очки в боулінгу й травлять бородаті расистські анекдоти.

Сид просто покотив свою малювальну машину у ворота, лишаючи за собою на землі тридюймову базову лінію – від третьої бази на подвір’ї аж до канави на протилежному боці траси шість, де згодом і знайшли ту машину перекинутою, у купі вапна. Не питайте мене, як він це провернув. На ньому була тюремна роба, зріст – шість футів два дюйми[36], він крокував, лишаючи за спиною хмару вапняного пилу. У мене є лише один варіант – то все-таки була друга половина п’ятниці, і наглядачі, у яких закінчилася зміна, були дуже щасливі, що йдуть, а наглядачі, що заступали на зміну, були зажурені, що заступають, тому перша компанія не вистромлювала голів із вапняної хмари, а остання не підводила похнюплених носів… тому старий Сид Недо прослизнув між цими двома компашками.

Наскільки я знаю, Сид ще й досі в мандрах. Протягом стількох років ми з Енді Дюфрейном по-доброму сміялися з неперевершеної втечі Сида Недо, а коли почули про той літак, який викрали в повітрі заради викупу, ну той, де один хлоп із парашутом вистрибнув через задній люк, Енді клявся вздовж і впоперек, що Ді-Бі Купер – то несправжнє ім’я, насправді його звуть Сидом Недо.

– А в кишені в нього, напевно, лежала жменя вапна, на щастя, – сказав тоді Енді. – От везучий курвин син.

Але ви ж розумієте, що такі, як Сид Недо, чи той хлоп, який безборонно злиняв із картопляного поля в Саббатусі, – вони ніби тюремну версію Ірландської лотереї[37] виграли. Просто собі шість різних щасливих випадків, які так-сяк склеювалися докупи потрібної миті. А такий пацан, як Енді, міг дев’яносто років ждати, але не дочекатись омріяної нагоди.

Може, пам’ятаєте, як я давненько вже згадував про чувака, якого звали Генлі Бекус, бригадира пральні. У Шоушенк він втрапив двадцять другого і за тридцять один рік умер в тюремному лазареті. Втечі й спроби втечі були для нього як хобі – може, тому що сам він так і не насмілився зробити цей ривок. От він міг розказати тобі сотню різних схем. Усі вони були для психів, і всі їх так чи інакше пробували здійснити в Шенку. Найбільше я любив оповідку про Бівера Морисона, засудженого за злам із проникненням, який намагався в підвалі номерної фабрики з нуля зібрати планер. Схему апарата він запозичив із книжки, виданої десь так у тисяча дев’ятисотому році, під назвою «Путівник сучасного хлопчика з розваг і пригод». Бівер примудрився зібрати його й не спалитися (принаймні так легенда мовить), а потім виявилося, що двері підвалу замалі й клята машинерія в них не пролізе. Генлі переповідав цю байку так, що живіт можна було надірвати від реготу. І таких історій він знав дюжину – ні, дві дюжини. Таких само кумедних.

Що стосувалося деталей шоушенківських утеч, то Генлі знав їх так досконало, що міг назвати розділ і вірш. Якось він мені сказав, що за його термін в’язні здійснили понад чотириста спроб дати драла, і це тільки ті, про які йому було відомо. Ви просто задумайтесь на хвильку, перш ніж кивнути головою й читати далі. Чотири сотні спроб утекти! Це виходить, по дванадцять і дев’ять десятих спроб на кожен рік, який Генлі Бакус провів у Шоушенку й вів їх облік. Клуб «Спроба втечі місяця». Звісно, більшість тих афер були халтурою, чимось такого штибу, коли наглядач хапає горопашного довбограника, що крадькома пробирається на вихід, попід лікоть і гарчить: «І куди це ти, везучий гівнюче, зібрався?»

За словами Генлі, десь шістдесят із цих спроб він би оцінив як більш серйозні й серед них назвав «тікання з в’язниці-1937», за рік до того, як у Шенку з’явивсь я. Тоді саме споруджували нове адміністративне крило, і чотирнадцятеро арештантів, скориставшись будівельним обладнанням в погано замкненому сараї, вибралися на волю. Увесь південний Мен тоді на вухах стояв через цих чотирнадцятьох «запеклих головорізів», більша частина яких були налякані до смерті й не знали, куди йти далі, як не знає заєць на шосе, коли світло фар прибиває його до асфальту й назустріч мчить велетенська вантажівка. Жоден із тих чотирнадцяти далеко не втік. Двох застрелили на місці – цивільні, не полісмени й не працівники тюрми. Але не втік