Валерій Олександрович Шевчук - Тіні зникомі. Сімейна хроніка, Валерій Олександрович Шевчук

– Мені вони цих таємниць не відкривали, – трохи ображено сказала Варвара.

– Бо жінкам, сама знаєш, – мовив я жартівливо, – таємниць відкривати не можна. Згадай, як було із Євою.

– Але ти ж сказав, – тим-таки ображеним голосом сказала сестра.

– Сказав про те, чого нема, – прорік я. – А таємниці, якої нема, жодна жінка не викриє.

– Смієшся з мене? – спитала Варвара.

– Не сміюся, а раджусь. Бо з ким порадитися, як не з тобою.

– Погано знаєш жінок, брате, – багатозначно сказала Варвара.

– Справді, - згодився я. – А ти нічого такого не палила? – спитав несподівано сам для себе.

– Я? – зніяковіла Варвара. – Щось трошки й палила…

– Що саме? – гаряче спитав я.

– Якісь папери Петро давав для розпалу в печах. Але не думаю, що вони були важливі.

– Чому не думаєш?

– Сам же сказав: Петро важливого спалити не міг. Був на тих паперах помішаний, як оце й ти робишся. Було якось…

– Що було? – скрикнув я.

– Ну, паперина впала зі столу. А я на неї наступила. Господи, як він на мене кричав! Не менше, як той мій проклятий зять… Хай йому Господь того гріха простить.

І вона безнадійно махнула рукою.

Розмова дещо мені дала. Папери були – це перше. Друге: Іван Михайлович про них знав, а що радив їх позбутися – якоюсь мірою небезпечні. А коли небезпечні, могли стосуватися нашого прадіда, отого таємничого Григорія Васильовича. Але чому їх зберігав дід? Щодо батька, тут ясно, батько тим не цікавився, отже папери могли в нього зберігатися, а він і не зазирав у них, тим більше, що написані стародавніми, важкими до прочитання почерками. Коли їх зберігав дід, міг він гадати, отже потрібні: лежать, то й лежать. І ще одне питання: чи не мали вони зв’язку із заходами повернути маєтки на Правобережжі? Але міг ставити безліч подібних запитань: те, що прочитав, відповіді не давало, отже треба було добуватися нових засобів пізнання.

Розглянувся. Варвара вже давно пішла, свічі догоряли, кімната заповнена тютюновим димом від моєї люльки – все поринуло у якісь загадкові, химерні, ніби зеленаві сутінки. І я раптом відчув, що на мене хтось пильно дивиться. Повільно повернувсь у той бік і зустрівся віч-на-віч із дідом. На стіні висів його портрет-парсуна. Дід був у пишному козацькому кунтуші, обв’язаний у стані коштовним поясом, ще молодий, але вже майже лисий; у правому кутку червоно світився наш родинний герб-стріла із гербовими прикрасами, але ще без царського орла. Зображення пласке, ніби на стіні проступала не людина, а тінь, начебто це й не картина була, а фреска. Одна рука безживно провисла, друга, спущена, трималася за голівку палиці із срібним кінцем. Жупан – парчевий із вплетеними золотими нитками та квітковим пишним орнаментом. Біля пояса, зав’язаного на животі (сам пояс із жовтосиніх смужок, на жовтих – вишиті червоні квіточки), срібне наголів’я шаблі із червоними та синіми вкрапленнями коштовних каменів, під гербом – хрест із розіп’ятим Ісусом, а під ним – у печальній пієті божа Мати у жовтій сукні і з голубою опанчею – від її голови, як і від голови Христа, розходиться світляний німб.

З лівого боку – спущена штора з кутасами малинової барви із атласу. Вуса в діда пишні, спускалися донизу, ще чорні, але із сивинами. Долі – дата 1745 рік, отже дідові було сорок сім років. Але особливо різнилися на тому тлі очі – живі, тобто весь він – тінь, а очі живі, молоді, вугляно-чорні, пильні, розумні, дивилися на мене запитально, чи вивідчо, ніби хотіли прозирнути наскрізь.

Нам у житті зустрічатися не довелося, дід помер ще до мого народження; цей же портрет висить на стіні завжди, я його знав із дитячих літ, отож ніколи пильно до нього не придивлявся – це постійний атрибут дому, обличчя віддавен знайоме. Я не був на нього схожий, більше подобав на нього Іван Михайлович, тільки останній був значно грубший і розплилий од товщу.

Я стояв, завмерши, і ми пильно розглядали один одного: не міг відвести погляду від тих таких живих очей, аж здалося: ще мить, і його повні, але безживні вуста здригнуться і він мені щось скаже, чи, може, схоче щось сказати. Дивний трем пройшов по моєму тілі, адже ось він, той, котрий так пристрасно шукав собі місця під сонцем і заради того зужив всього себе, бо то було не просто бажання, а пристрасть. Саме тому, йому, можливо, й залежало: хто той, заради якого аж так дуже старався і чи достойний нащадок старання його – ось чому так несподівано ожили на портреті його очі. А ще була в тому погляді горда впевненість, що він, Петро Темницький, твердо стоїть на землі, бо рука його міцно стискала підпорку-палицю, і тільки ота лівиця безпомічно і непевно зависла.

І мені раптом сяйнуло: дід не тільки утверджував місце на землі для свого роду, він був оберігачем його таємниць.

Запалив кілька нових свічок, а тоді кинувся до портрету. Але зрушити його не зумів, той був ніби влютований у стіну, як і наша шафа. Піт стікав мені по обличчі, я гарячково обмацував портрета, сподіваючись знайти замка, але зусилля були марні: раму міцно вмуровано у стіну і жодного секретного натискача не віднайшов. Руки мені тремтіли, і я знову відступив од портрету і подивився на дідове зображення віддаля. Той так само пильно й розумно дивився, але здалось, що в його очах з’явився і глум. І я здався, був вичерпаний до тла. Треба було відпочити, можливо, ранок виявиться мудріший ночі, як вістить великоросійська приказка, тим більше, що в голові вже потріскувало. І я покинув задимленого кабінета, де гостро пахло горілим воском, і, тримаючи в руках свічку, рушив до своєї спальні. В цей час різко розчинилися двері сестриного покою, і в прочілі постала біла мара.

– Щось знайшов? – спитала Варвара пошепки.

– Нічого, – мовив я. – Спи! Поговоримо завтра.

– Є про що говорити? – обережно спитала сестра.

– Та ні, просто дурні здогади, – сказав я. – Смертельно втомився.

– Не переймався б так, – шепнула сестра. – Бо, чого доброго, звар’ятуєш, як Петро.

– Не звар’ятую, – втомлено мовив я. – Все гаразд, Варваро, спи! Добраніч!

– Добраніч! – сказала сестра і сховалась у кімнаті, безшумно прихиливши двері.

Це була єдина річ, на яку звернув увагу: сестрині двері розчинялися й зачинялися безшумно: мої ж не просто рипіли, а верещали. Отже сестра підслухами та підгляданням займалася. Можливо, бачила, як я возився з портретом. Але це без значення. Я таки