Ірвін Ялом - Ліки від кохання та інші оповіді психотерапевта, Ірвін Ялом

бути зі своїм пацієнтом. Здавалося, що Карлос навіть не слухав. Вони не знали напевно, наскільки чесним він хотів бути сам із собою. Лікарі просто бачили, що він усе більше впадав у депресію, і здавалося, що в нього не було нікого, до кого він міг би звернутися по допомогу чи просто підтримку.

Карлос справді був самотній. Живучи окремо від сімнадцятирічних двійнят — сина та доньки, — які мешкали з його колишньою дружиною на півдні Америки, у свої тридцять дев’ять років він зрозумів, що фактично один як перст у цілому світі. Він народився в Аргентині і був єдиною дитиною в сім’ї. Його мати померла при його народженні, а двадцять років тому помер батько — від тієї ж лімфоми, яка зараз убиває Карлоса. У нього ніколи не було друга. «Кому вони потрібні? — сказав він мені одного разу. — Я не зустрічав жодної людини, яка дружить не через гроші, роботу чи секс». Він був одружений, але недовго, і потому не мав більше серйозних стосунків із жінками. «Ти маєш бути придурком, щоб переспати з жінкою більше ніж один раз!» Його метою в житті було, як він сказав мені одного разу без натяку на сором чи незручність, перетрахати якомога більшу кількість жінок.

Ні, на першій зустрічі мені було важко назвати Карлоса симпатичним — принаймні зовні. Він був зморений, весь роздутий (із розпухлими, добре видними лімфатичними вузлами на ліктях, шиї та за вухами) і через хіміотерапію залишився абсолютно безволосим. Його жалюгідні косметичні спроби — панама, намальовані олівцем брови і шарф, котрий приховував набряки на шиї, — лише привертали небажану увагу до його зовнішності.

Він реально був пригнічений — для цього були вагомі причини — і говорив гірко та стомлено про свою десятилітню хворобу. Його лімфома, сказав він, убивала його поступово. Вона вже вбила більшу його частину — його енергію, його силу і свободу (він змушений був жити біля Стенфордської лікарні, а це означало, що він назавжди відірваний від своєї рідної культури).

Але найважливіше, що пухлина позбавила його соціального життя, яке означало для нього сексуальне: коли він проходив курс хіміотерапії, він був імпотентом, коли ж курс закінчився і його статева сила почала повертатися, він не зміг мати секс ні з однією жінкою через облисіння. Навіть коли його волосся відросло, за кілька тижнів після хіміотерапії, він усе ще не міг нікого знайти. Жодна проститутка не погоджувалася з ним спати: вони вважали, що його збільшені лімфовузли свідчили про СНІД. Його сексуальне життя фактично звелося до мастурбації під час перегляду садомазохістських фільмів, які він брав напрокат.

Він дійсно — про це він сказав лише тоді, коли я свідомо підштовхнув його, — був самотнім, і це стало для нього проблемою, але лише тому, що був занадто слабким, щоб піклуватися про себе. Близькі дружні (несексуальні) стосунки здавалися йому чужими. Але був один виняток — його діти, і, коли Карлос говорив про них, у нього з’являлися справжні емоції, емоції, через які я міг достукатися до нього. Я був зворушений його виглядом — він здавався таким нещасним, постійно схлипував, коли описував свій страх того, що вони також залишать його: їхня мати настренчить їх проти нього остаточно чи в них виникне відраза через його рак, і вони відвернуться від нього.

— Що я можу для вас зробити, Карлосе?

— Якщо ви хочете мені допомогти, навчіть мене, як ненавидіти броненосців!

Певний час Карлос насолоджувався моєю розгубленістю, а потім пояснив, що він працює з візуальними образами — спроба самолікування багатьох пацієнтів з раком. Його візуальними метафорами для нового курсу хіміотерапії (яку онкологи називали ВС) були велетенські В та С — ведмеді та свині, а свою пухлину він метафорично уявляв броненосцем. Таким чином, на його заняттях з медитації він уявляв ведмедів та свиней, які атакували броненосця. Проблема полягала в тому, що він не міг уявити ведмедів та свиней достатньо сильними, щоб вони були здатні розбити панцир та вбити броненосця.

Незважаючи на те, що рак спотворив його тіло і характер, я відчував симпатію до Карлоса. Можливо, моя приязнь виникла через відчуття полегшення, що не я, а він помирав. Можливо, мене підкупила його любов до своїх двійнят чи на мене так впливав його жалюгідний вигляд, коли він обома руками хапав мою руку під час прощання. Можливо, мене вразила його вигадка: «Навчіть мене ненавидіти броненосців».

Отже, я довго вирішував, чи можу взагалі його лікувати. Я намагався мінімізувати потенційні перешкоди і переконував себе, що він був швидше несоціальним, а не антисоціальним зі зловмисними намірами і що багато його негативних рис характеру та поглядів були переважно терпимими. Я відчував, що можу на нього впливати. Я довго сумнівався і навіть після того, як вирішив все-таки взятися за нього, залишався невпевненим щодо прийнятності та реалістичності цілей його лікування. Чи хотів я просто супроводжувати його впродовж курсу хіміотерапії? (Як і в багатьох пацієнтів, фізичний стан Карлоса погіршився та він став пригнічений уже під час самого курсу.) Якщо він входив у заключну стадію, чи хотів я залишатися з ним до смерті? І чи було достатньо запропонувати йому свою цілковиту присутність і підтримку? (Можливо, цього було б достатньо. Заради Бога, у нього ж немає взагалі нікого, із ким можна було б поговорити!) Звичайно, його самотність була його власною справою, але чи хотів я допомогти йому визнати це чи змінити щось? Зараз? Перед лицем смерті всі ці роздуми здавалися несуттєвими. Хіба ні? Чи можливо, що Карлос здійснить більш «амбітний» прорив у своїй терапії? Ні, ні, ні! Який сенс говорити про позитивні результати терапії з кимось, чия прогнозована тривалість життя у кращому випадку — кілька місяців? Чи хтось або ж я сам захоче витрачати свій час та енергію на такий недовговічний проект?

Карлос охоче погодився зустрітися зі мною, але у своїй характерній цинічній манері зазначив, що його страховий поліс покриє лише дев’яносто відсотків мого рахунку і що він не відмовиться від такої вигідної угоди. Крім того, він був чоловіком, котрий хоче спробувати все, а досі він ніколи не говорив із психотерапевтом. Я не торкався питання нашого контракту, лише сказав, що людині просто необхідно мати когось, із ким можна поговорити, це дуже допомагає. Я запропонував зустрітися шість разів і тоді оцінити, чи лікування приносить користь.

На мій великий подив, Карлос чудово відреагував на терапію, і після шести занять ми погодилися зустрічатися й надалі. Він приходив на кожну зустріч зі списком своїх проблем, які хотів обговорити, — мрії, негаразди на роботі (успішний фінансовий аналітик, він працював увесь час, поки хворів). Інколи ми говорили про