Стівен Кінг - Історія Лізі

Вона досі носила шрам у вигляді тоненької білої рисочки. З віком їхні стосунки поліпшилися, але тільки до певної міри: вони й далі нерідко сварилися, але вже не доходило до пролитої крові. Вони намагалися обминати одна одну щоразу, коли була можливість. Недільні обіди, які відбувалися раз або двічі на місяць, на які сестри приходили з чоловіками, а також сестринські ланчі в Оливковому саду або десь на природі нерідко минали у важкій атмосфері навіть у тих випадках, коли Менда й Дарла сиділи окремо, з Лізі та Канті між ними. Тому те, що Дарла пішла до Аменди в її дім, не віщувало нічого доброго.

– Їй погано, Дарлі?

Дурне запитання. Єдиним доречним у цьому випадку запитанням було б: «Чи дуже їй погано?»

– Місіс Джонс почула, як вона кричить, лютує і трощить усе навколо. Знову взялася за свої витівки.

Атож, це її витівки. І з ними завжди їм буває багато клопоту.

– Місіс Джонс спробувала спершу сконтактуватися з Канті, але Канті та Річ у Бостоні. Коли місіс Джонс довідалася про це, одержавши повідомлення з їхнього автоматичного відповідача, вона зателефонувала мені.

Усе це було схоже на правду. Канті й Річ жили десь за милю на північ від Аменди, яка мешкала тепер на Дев’ятнадцятому шосе. Якоюсь мірою це нагадувало давню римовану приказку їхнього батька: один подався на північ, другий на південь жити, а третій ніяк не міг свою вічно роззявлену пельку стулити. Щодо самої Лізі, то вона жила за дев’ять миль звідти. Будинок місіс Джонс стояв через дорогу, і ця дама вчинила цілком слушно, спершу покликавши Канті – і не тільки тому, що Канті жила найближче.

Кричить, лютує і трощить усе навколо.

– Наскільки з нею погано цього разу? – почула Лізі свій голос, до того ж якийсь дивний, млявий і діловий тон. – Мені треба приїхати?

Вона мала на увазі, звичайно, інше: «Як швидко мені треба приїхати?»

– Вона… Гадаю, зараз вона о’кей, – сказала Дарла. – Але вона знову робила це. На руках, а також у кількох місцях високо на стегнах. Ну… ти знаєш.

Лізі знала, звичайно ж. Під час трьох попередніх нападів Аменда впадала в стан, який Джейн Вітлоу, її психіатр, називала «пасивним напівступором». Це відрізнялося від того, що сталося

(мовчи про це)

(не буду)

від того, що сталося зі Скотом 1996 року, та однаково було збіса страшно. Щоразу цьому станові передували напади збудження – збудження того виду, яке опановувало Менду в кабінеті Скота, дійшла висновку Лізі, – потім істерія, потім короткі спазми самокалічення. Під час одного з них Менда явно намагалася вирізати свій пуп. Після цієї спроби у неї залишився жахливий шрам навколо пупа. Одного разу Лізі заговорила з нею про можливість косметичного хірургічного втручання, не знаючи, чи буде воно можливим, але пообіцявши сестрі, що вона, Лізі, заплатила б, якби Аменда захотіла дослідити таку можливість. Аменда відхилила її пропозицію, гучно зареготавши.

– Мені подобається це кільце, – сказала вона. – Можливо, коли мені знову захочеться щось у себе вирізати, я погляну на нього й зупинюся.

Можливо, схоже, було в неї найуживанішим словом.

– Наскільки це погано, Дарлі? Справді дуже?

– Лізі… ти…

Лізі з тривогою усвідомила (і якісь внутрішні частини опустилися ще нижче), що її старша сестра ледве стримує сльози.

– Дарло! Зроби глибокий вдих і все мені розкажи.

– Зі мною все гаразд… Просто я пережила довгий день.

– Коли Мет повертається з Монреаля?

– Через два тижні. Ти навіть не думай просити мене, щоб я зателефонувала йому. Він заробляє гроші на нашу поїздку на Сент-Барт[12] наступної зими і турбувати його не можна. Ми впораємося й самі.

– Ти певна?

– Абсолютно.

– Тоді розкажи мені, з чим нам треба буде впоратися.

– Гаразд. Слухай. – Лізі почула, як Дарла набирає повні груди повітря. – Порізи на її руках вище ліктів були неглибокими. Досить було забинтувати їх. Порізи на стегнах були глибшими, там залишаться шрами, проте вони затяглися, Богу дякувати. Артеріальної кровотечі не було. Ти мене чуєш, Лізі?

– І що далі? Не затримуйся, викладай усе.

Вона мало не сказала: «Пручайся, Дарло», але це навряд чи щось би означало для її старшої сестри. Вона не знала, що там Дарла має сказати ще, але не сумнівалася, що йдеться про щось украй прикре. Вона зрозуміла це з голосу Дарли, який лунав під вухами та у вухах Лізі від самої колиски. Вона спробувала зібратися з духом, щоб спокійно зустріти будь-яку новину. Вона прихилилася спиною до письмового столу, підняла погляд… і свята Богородиця була на місці, у своєму кутку, недбало прихилена до іншого стосу ящиків з-під напоїв (на кожному з яких був напис: СКОТ! РАННІ РОКИ!). У кутку, там, де північна стіна зустрічалася зі східною, Лізі побачила срібну лопату з Нешвіла, велику, як казна-що. Можна було тільки дивом дивуватися, як вона не помітила її, коли увійшла, безперечно, вона її помітила б, якби так не поспішала схопити слухавку, поки не задзвенить п’ятий дзвінок. Зі свого місця вона могла прочитати напис на срібній лопаті: Закладини бібліотеки Шипмена. Вона майже чула, як спечений на південному сонці паскудник каже її чоловікові, що Тоней напише про сьогоднішню церемонію для університетського щорічника і чи він не хотів би одержати примірник цього видання. А Скот відповідає…

– Лізі, ти мене слухаєш? – уперше в голосі Дарли зазвучала стурбованість, і Лізі поквапно повернулася в теперішній час. Немає нічого дивного в тому, що Дарла стурбована. Канті поїхала в Бостон на тиждень або й більше, де мандрувала по крамницях, а її чоловік був геть заклопотаний своїм бізнесом з оптового продажу автомобілів – він скупляв автомобілі з програмним управлінням, аукціонні автомобілі та автомобілі, що здавалися в оренду в таких місцях, як Молден і Лін, Лін – Місто Гріха. Тим часом Дарлин Мет був у Канаді, де заробляв гроші на їхню майбутню відпустку, читаючи лекції про міграційні моделі деяких північноамериканських індіанських племен. Ця діяльність, як розповіла одного разу Дарла Лізі, була надзвичайно прибутковою. Але в даній ситуації гроші їм не допоможуть. Цю проблему тепер доведеться залагоджувати тільки їм двом. Двом сестрам. – Лізі, ти мене чула? Чи ти ще там?

– Я тут, – сказала Лізі. – Я лише втратила тебе на кілька секунд, ти вибач. Можливо, справа в телефоні – ним дуже давно ніхто не користувався. Він унизу, в сараї. Там, де я збиралася обладнати собі кабінет, коли Скот був ще живий.

– Так-так. Звичайно. – Дарла здавалася цілковито містифікованою. «Вона не має найменшого паскудного