Шолом-Алейхем - Мандрівні зірки, Шолом-Алейхем

Він великий вчений, відомий меценат і страшенний прихильник єврейського театру, а до того ж дуже багатий, має чи не півмільйона...

Ні титул "доктор", ані прозвисько "Левіафан", а також і те, що він учений, меценат і прихильник єврейського театру, не справили на Гольцмана такого враження, як останні слова, що доктор, крім усього, ще й великий багатій, має чи не півмільйона...

Тільки-но почувши про "півмільйона", він метнувся до вченого доктора, мецената й прихильника театру, і так бучно та урочисто привітав його, що самому докторові й усім присутнім стало ніяково.

Доктор Левіус, чи "Левіафан" дуже чемно звернувся до Гольцмана німецькою мовою, вишкіряючи при цьому дивні зуби, що росли один над одним, і спитав у нього, чи це він імпресаріо славнозвісного гастролера?

Можливо, що наш імпресаріо Гольцман (не будемо йому за це дорікати) уперше в своєму житті почув слово "імпресаріо". Він, певно, не розшолопав цього, бо відповів доктору Левіусові щось несусвітне. І розмовляв з ним наш Гольцман здебільшого німецькою мовою. Він сказав, що сам він, Гольцман значить, росіянин, себто з Росії, але хлопець походить з Бухареста, тобто народився не в самому Бухаресті, а недалеко Бухареста.

Доктор Левіус помітив, що імпресаріо не дуже добре розмовляє німецькою мовою, і перейшов на єврейську мову, та ще на яку! Багато містечкових євреїв могли б пишатися, коли б розмовляли так, як цей доктор Левіус. Погано було тільки те, що він частенько знову переходив на німецьку мову...

Почувши, що доктор "Левіафан" розмовляє по-єврейському, як "усі люди", наш Гольцман відчув себе вільніше й почав просторікувати на всі заставки, вихваляючись перед доктором, що то він, Гольцман, зробив з хлопця актора. Як це було? То було в Бухаресті... Грав театр... Познайомився з бідним ремісником... Побачив у нього синка, теж ремісника... З першої хвилини синок йому прийшовся до вподоби... Сказав батькові, ремісникові: "От з цього вашого хлопця я мушу зробити актора..." Той витріщив очі: "Як то — актора? Що це за робота? Ха-ха!.."

Гольцман засміявся правдиво й захоплено, доктор Ле-віус повірив, що це свята правда (німець лишається німцем) . Він дивився Гольцманові в рота і ковтав кожне його слово.

Бідолаха Гольцман так захопився, що приплутав навіть румунського короля Карла. Бозна, як би він тут виплутався з отим королем, та, на щастя, в цю хвилину прибіг спітнілий, запінений режисер:

— Стокрот болячок вам у спину! Там театр мало не потрощать на друзки, а їм байдуже! Базікають, наче в суботу за обіднім столом!..

Гольцман був щасливий, аж вільно віддихнув. Минулось! Спекався лиха. Чого це він раптом бовкнув про румунського короля Карла? Просто нечиста сила поплутала!..

Розділ 55

хто їде9 а хто пішки чимчикує

Перша гастрольна вистава бухарестської мандрівної трупи закінчилась у львівському театрі так само, як і скрізь. Завісу вже багато разів опускали, підіймали й знову опускали, а все ще чути було вигуки публіки: "Ра-фа-лес-ко!", "Ра-фа-лес-ко!" Актори вже зірвали наліплені вовняні бороди й переодягалися, шукаючи хто комірця, хто другого черевика й при цьому співаючи або обмінюючись гострими слівцями. А там, у залі, все ще репетували: "Ра-фа-лес-ко!", "Ра-фа-лес-ко!"

— Щоб вам заці-і-пило! — проспівав актор з ряботинням на обличчі, роздратований тим, що ніяк, хоч гвалт кричи, не міг одягти піджака: заважала подерта підшивка рукава.

— Ще раз? — спитав Гольцмана режисер з розчервоні-лим обличчям, тримаючись обома руками за блок завіси.

— Досить їм шаленіти за їхні кілька гелерів! — сказав Гольцман, який не любив панькатися з публікою. А втім, нічого не вдієш. Гість з Бухареста мусить ще хоч би один разпоказатися перед публікою. І завіса піднялася востаннє. Рафалеско вийшов, уклонився, а глядачі знову: "Ра-фа-лес-коі" "Ра-фа-лес-ко!"

— Годі. Більше не вийду,— сказав, як примхлива дитина, Рафалеско, скидаючи з себе перуку, відліплюючи вуса й розтираючи юне, облямоване гарним русявим волоссям, вродливе обличчя і мармурово-білу шию. Актори розглядали його зблизька цікавими жадібними очима, заздрячи йому на все: на його надзвичайний успіх і в той же час спокійне поводження, на оглушливі довгі оплески глядачів, що зовсім знетямились, і на його юне, вродливе, свіже обличчя, на гарне спадаюче русяве волосся і на його мармурово-білу шию... Вони йому заздрили і не розуміли, чим, власне кажучи, так визначається цей юний актор? І чого здіймають такий галас— "Рафалеско!", "Рафалес-ко!"? Раніш, коли гість із Бухареста вперше вийшов на сцену, вони сподівались від нього бозна-чого, вважали, що почують рикання лева, побачать гру, від якої здригаються стіни, і почують якісь надзвичайні слова. А тут — нічого особливого! Він виступав, як звичайна людина, стояв, сидів, ходив і поводився на сцені спокійно, невимушено й просто, так просто, як звичайнісінький чоловік. Хіба це гра? Ха-ха! Тож він і говорить не як актор, а як усі звичайні люди. Чому ж у такому радісному захваті глядачі, чорти їх батька знає? Чого так умлівають ці йолопи? Оті вівці! Барани! Віслюки!..

Усе на світі має свій кінець. Навіть виклики актора на сцену єврейського театру теж колись повинні кінчитися. Побачивши, що завіса більше не піднімається, публіка нарешті почала виходити з театру. Лампи поволі гасли, ще кілька хвилин, і театр спорожнів.

Тільки одна особа залишилась чекати на акторів — доктор Левіус, чи, як актори його прозвали, доктор "Левіафан". Він запросив обидві трупи піти з ним одразу після вистави до кафе порозкошувати його коштом.

Та львівські актори добре знали цього мецената, знали, що доктор "Левіафан" не дуже любить розкидатися грішми на єврейських акторів. Доктор Левіус щедрий тільки на хороші слова, на компліменти, на все що завгодно, поки доходить до кишені, до гаманця. Далі — тпру!

Але якщо доктор Левіус був щедрий на добрі слова взагалі, то нашого юного героя він просто засипав з голови до ніг компліментами. Доктор Левіус, як справжній меценат, після кожної дії забігав до Рафалеска в артистичну вбиральню, потираючи руки й показуючи всі свої чудернацькі зуби, і дякував юному гостеві та його імпресаріо Гольцманові мало не з слізьми на очах. Після третьої дії наш меценат так розчулився, що обійняв юного актора і розцілувався з ним. Потім він відкликав директора Гольцмана набік і почав йому щось запально доводити, увесь час притискаючи руку до серця, немовби кажучи: "На мою відповідальність..."

Побачивши, що "німець" зовсім зачарований хлопцем, Гольцман подумав: "От якби цей німець презентував гарний подарунок, хоч би, наприклад, кілька тисяч крон..." Або — ще краще! — став Гольцмановим компаньйоном. Вони б удвох найняли приміщення й заснували чудовий театр з примадоннами і з усім реманентом. Або коли б сказав: "Слухай, Гольцмане, тобі бог дав такий скарб, як Ра-фалеска, а мені бог дав гроші. Будьмо спільниками..." Чому ні? Хіба мало що може забандюритись докторові, меценатові, прихильникові єврейського театру, який має з півмільйона?..

Зовсім не те було з Рафалеском. Приголомшливі оплески публіки й компліменти доктора Левіуса ще не запаморочили нашому юному героєві голову настільки, щоб він хоч на мить забув про Брайночку Козак, яка єдина могла тут передати йому привіт від канторової дочки — від Розки.

Розко! Розко! Де б він не був, що б не робив — перед його очима завжди стояла Розка. А сьогодні — виразніше, ніж будь-коли. Він прислухався, як йому закалатало серце ще раніше, ніж він що-небудь почув про неї... Рафалеско оглянувся навколо, шукаючи маленьку, товстеньку жіночку, що зветься Брайночка Козак. Ось вона стоїть у натовпі, чудно, пронизуючи поглядом, дивиться на нього, неначе щось знає... Як дивно вона вбрана. Червона й широка ротонда, та й сама вона якась дивна, немовби от зараз піде в таночок. Уся вона скидається на барильце. Ноги кругленькі, дебелі, короткі, руки — як пампушки, оченята маленькі, японські, і дуже густі брови. А лице біле, округле, як тарілка, як місяць уповні. І завжди вона всміхається, показуючи рот, в якому повно здорових білих зубів. Тільки-но глянете на неї, то хоч би як було вам гірко на серці, мусите всміхнутися. Дивна, смішна постать у цієї Брай-ночки Козак.

Проте Рафалескові вона здавалася зараз досить вродливою і симпатичною. Який радий був би наш юний герой, коли б усі актори обох труп хоч на короткий час пішли крізь землю або забралися під три чорти, щоб він залишився вдвох з цією симпатичною сміхотливою особою і поговорив з нею про Розку, тільки про Розку... Але ж, нечиста сило! Наче їх хто спеціально найняв, щоб вони стовбичили тут, коло нього, і дивилися, й чекали на нього, тільки на нього, поки він причепуриться і вони всі підуть разом з доктором Левіусом до кафе. А тим часом гомоніли, точили баляндраси й реготали. Ну й весела сімейка.

— Чого ти так довго бабраєшся сьогодні? — спитав Гольцман у Рафалеска і допоміг йому перевдягтися та надів на шию кашне, щоб не застудився. Після цього вони всі гуртом вийшли з гамором, криком і реготом надвір, як ті школярі, що допіру закінчили навчання.

Була тиха зоряна ніч. Біля дверей театру стояла карета — не часте явище коло входу до львівського єврейського театру. Актори зупинилися, вкрай здивовані: "Чия то карета? Чиї це коні?" То доктор Левіус замовив екіпаж собі, гастролерові Рафалеску і, само собою зрозуміло, його імпресаріо Гольцманові. Всі троє посідали в карету. Гольцман не міг стриматись і промовив: "Чорти їх батькові, отим грошам!.." Доктор Левіус звернувся до всіх присутніх: "Отже, мої панове, в кафе "Монополь"?"

Актори заздрили щасливому Рафалескові. Один, сміючись, навів відоме речення з молитви:

— Хто в огні, а хто у воді...— і додав: — Цебто хто їде, а хто пішки чимчикує.

Розділ 56

ВІН П'Є ЗА МАНДРІВНИХ ЗІРОК

Актори обох труп зайшли до кафе "Монополь" з таким галасом і посідали навколо столиків так невимушено, немовби вони збиралися випити й з'їсти все, що є в цьому кафе. Негайно з'явилися, наче з-під землі, два кельнери в коротких фраках, з довгими семітськими носами, виструнчились перед гістьми мовчки, ніби кажучи: "Чого бажають пани?" Але виявилось, що пани поки що нічого не бажають. Вони чекають ще кількох осіб.