Малгожата Гутовська-Адамчик - 220 маршрутів

створив власної групи, але треба ж із чогось починати. Зрештою, у Міколая був ще місяць часу, перш ніж йому знімуть гіпс, а потім невідомо, як рука працюватиме й чи не знадобиться обов’язкова реабілітація й таке інше... Утім, попри свої тринадцять років і невеликий досвід, у довгострокових планах Малий вирізнявся дивовижною терплячістю. І хоч життя було для нього щедре на прикрі несподіванки, він ніколи не втрачав мети з поля зору, навіть якщо вона була ще досить невиразною й дуже-дуже віддаленою.

Коли Міколай зрозумів, що не зможе побачитися сьогодні з Меланією, він вирішив аж так не поспішати. Повертаючись з Окенця, вийшов з автобуса на кільці Польської Кавалерії і з прискореним серцебиттям вирушив просто на площу Конституції. Це недалеко, приблизно одна зупинка. Він волів пройти цей шматок пішки й укласти в голові сценарій зустрічі, яка мала б скидатися на випадкову. Він знає, що скаже: у бічній кишеньці він носить вісім злотих, які винен Макару за палички, і хоч їх уже немає, це хороший привід почати розмову. Потім вони поговорять про гітари, а далі якось саме піде.

Так би, мабуть, і сталося. Обов’язково. Якби саме того дня й саме о цій годині Макар був би в «Рифі». Але він ні про що не здогадувався. Він не знав, яке враження справив на Міколая, не припускав, що ще колись його побачить, а що найважливіше — він зовсім не розраховував повернути свої вісім злотих. Для нього ця зустріч не мала особливого значення. Він уже давно про все забув.

Кружляючи безцільно порожнім магазином, Малий почувався так, наче з нього викачали все повітря. Він сів на стільці для гітаристів і, втупившись у носки своїх кросівок, намагався якимсь запасним варіантом рятувати план, котрий щойно провалився. Але нічого розумного йому на думку не спадало. Йому навіть не хотілося піднятися поверхом вище до барабанів. Він так хотів вірити, що все вийде! Він опритомнів аж тоді, коли ним зацікавились продавці — хлопець кілька хвилин не ворушився.

— Усе гаразд? — стривожено поцікавився консультант.

— Звісно. Я просто замислився, — його відповідь цілковито не відповідала дійсності. Але кого це хвилює?

Він устав, щоб усе ж піднятися поверхом вище. І слушно вчинив, бо на сходах його раптово осяяло. Дошка оголошень! Дошка оголошень у «Рифі» — це найкращий шлях, щоб знайти Макара! Дошка між поверхами була форумом всіх музикантів, де вони щось пропонували або щось чи когось шукали. Якщо в когось була пов’язана з музикою проблема, її можна було вирішити за допомогою цього простого способу. Досить почепити аркуш із повідомленням і почекати на відповідь.

Окрилений новою ідеєю, Міколая раптом сповнило бажання жити. Та було невеличке «але»: він нічого не зможе написати лівою рукою! Утім, це дрібниці! Завтра він знову приїде сюди й повісить оголошення. Тепер він знав, що знайти Макара — лише питання часу!

Дорогою додому він подумки складав текст, багато разів його змінюючи й виправляючи. Коли врешті сів за комп’ютером, написання та роздрук зайняли менше хвилини:

МАКАРЕ! ВІДГУКНИСЯ!

Міколай: gg 2888319[14]

Повідомлення було невелике, але привертало увагу. Коротке й чітке. Надруковане жирними літерами на жовтому папері, воно було помітним навіть за кілька кроків. Задоволений собою, Міколай трохи звіддаля дивився на свій витвір. «Якщо й це не подіє, то вже, мабуть, нічого!» — думав він, заздалегідь відкидаючи припущення, що такий чудовий план може не спрацювати.

Наступного дня була субота, і ритуал передбачав, що обоє, Малий і Міхал, повинні спати до обіду. Однак Міколай прокинувся раніше, ніж звичайно, і без зайвих розмов. Мати й Міхал, котрі теж на диво встали до одинадцятої, вражено перезиралися за його спиною. Міколай це великодушно проігнорував і не став влаштовувати скандал.

— Думаю, питання в жінці! — припустив Міхал.

— І як завжди, ти помиляєшся! — згорда відказав Малий.

— Тільки не кажи мені, що це прогулянка із собакою так тебе надихає!

— Я тобі взагалі нічого не скажу.

— Які ми таємничі! Піду втоплюся з горя! — театрально вигукнув Міхал.

Але йому ніхто не відповів, бо двері щойно грюкнули, а Міколай зайшов до ліфту.

Об’яву він повісив за три секунди, дорога туди й назад тривала з годину. Малий летів додому, як на крилах, переконаний: щойно він добереться до комп’ютера, вижене з-за нього коханого старшого брата й увімкне комунікатор — там на нього вже чекатиме Макар. Проте ані в суботу, ані в неділю нічого такого не відбулося. Як і весь наступний тиждень. У п’ятницю Міколай вирішив перевірити, чи його оголошення й досі висить у магазині, бо якщо так — усе зрозуміло.

— Хочеш поїхати зі мною до центру після уроків? — запитав він на перерві в Меланії.

— До центру? Ні, мабуть, ні...

Міколай не розумів, чому Меланія раптом наче злякалася. «Це безглуздо! Чого тут боятися?»

— Шкода! — сказав він весело, удаючи, що не помітив зміни її настрою. — У мене там є справа, і я подумав... Ну, знаєш... Я подумав, що гарно було б... Може, іншим разом?

Та обличчя Меланії нічого не обіцяло. На ньому радше відбивалися абсолютно несподівані для Малого страждання й печаль.

— Агов, ну, не перетворюйся на таке курча! — вигукнув він, щоб трохи розрядити атмосферу.

— На кого не перетворюватися?

— Ти зараз схожа на курча!

— Сам ти курча! — до Меланії повернувся її звичний гумор, хоч іще не до кінця. — Ко-ко-ко! Мабуть, доведеться намалювати тобі курча, щоб ніхто не переплутав! — розсміялася вона, вказавши на його свіжий і чистісінький гіпс.

— Малюй, не соромся! — він простягнув до неї руку. — Цілу