Валерія Володимирівна Іваненко - Хатинка в морі

Ось уже гніздо й готове. Можна нести яєчка. Але що це? Раптом постріл… один… другий…

У гаги аж серце зайшлося. Несподівано сильним штурханом її викинуло геть з гнізда.

— Ні, тут влаштовуватися не можна! — Хоч і шкода було своєї роботи та власного пуху, вона з відчаєм змахнула крилами і важко піднялась у повітря.

А по землі, не розбираючи дороги, бігли два юнаки з рушницями за плечима.

— Швидше, швидше! Відплив уже почався. Вода відійде, і човен застряне на камінні.

Раптом один з юнаків спіткнувся. З-під ніг випурхнула птиця завбільшки з качку.

Юнак нагнувся і побачив гніздо, схоже на дівочий пуховий берет.

Розглядати знахідку було ніколи. Товариш уже сидів у човні. Через хвилинку вони, обидва захекані, почали відпихатись веслами на більшу глибину.

— Ох, і біг же я, мало носом не заорав! Ще й птаху якусь сполохав. Сиділа в гнізді. А гніздо таке дивне, ну зовсім тобі берет, як у моєї сестри.

— Та то ж гніздо гаги, — відповів старший. — Вона вистеляє його власним пухом, і це найдорогоцінніший чудесний легкий пух. Шкода, що ти не забрав це гніздо з собою.

— Та що ти, вона ж, певне, повернеться!

Але вона не повернулась. Гага вирішила летіти на інший острів і пошукати там затишку і спокою. Тут вона так само стала дбайливо відшукувати сухі рослинки та водорості. А звивши гніздо, почала знову самовіддано вискубувати з грудей пух для дитячого кубельця. Справді, тут було вже тихо, і ніхто гагу не потривожив.

За кілька днів знесла семеро гарненьких зеленкуватих яєчок. Вона міцно притиснулась до них і розправила свої іржаво-сірі крила, щоб її важче було помітити між камінням такого ж кольору.

Майже місяць вона висиджувала яєчка і навіть нічого не їла, тільки дуже рідко відходила на хвилинку до моря, щоб напитися води і, пірнувши, освіжитись.

Нарешті повилуплювались пташенята, і радості матері не було меж. І такі ж вони були гарненькі, строкаті, пухнасті!

Минуло кілька днів, і малюки бігали вже швидше за маму, бо ніжки, порівнюючи з тільцем, були поки що досить довгі. А з яким задоволенням діти купались і пірнали, шукаючи смачних рачків та черепашок! Вони цілісінькі дні плавали з мамою у морі, а коли втомлювались, найкращим місцем відпочинку для них була мамина спина. Сама ж мама була чудова плавчиха.

Якось зірвався вітер. Море вкрилось білими баранцями. Птахам стало важко триматись серед розбурханих хвиль. Мати вивела всіх своїх дітей на берег. Це було вчасно, бо на морі хвилі вже здіймались, наче розлючені велетні. Здавалось, що вони оскаженіло згинали шиї і, нахиливши голови з густими сивими кучерями, люто кидались на берег.

Раптом, шукаючи серед каміння хоч маленький затишок, гага побачила двох самітних безпомічних пташенят.

— Ой бідненькі, — жахнулась гага, — мабуть, загубили свою маму і тепер не знаєте, куди подітись.

— Гаг-га! — тільки й могли вимовити перелякані пташенята.

— Ну, то йдіть разом з моїми.

Звичайно, вони загубились від своєї матері і всього їхнього виводка. Чужі пташенята довірливо приєднались до незнайомого гурту. За мить гага помітила, що всі пташенята якісь неспокійні, стурбовано підбігають до неї, жалібно підіймають голівки. Мати зрозуміла, що їх хвилюють незвичні раптові сутінки, бо навколо враз смеркло.

Сама вона вже давненько занепокоєно стежила за великою темною хмарою, яка сунула зі сходу. Хмара закрила майже половину сонця. Ще трохи, і вона зовсім проковтне його.

Одне з пташенят, гага вже не розібрала — своє чи чуже, перелякано повертало голівку, дивлячись на небо. Воно шукало сонця, такого звичного і такого лагідного, теплого, але зараз його на небі не було. З розпачливим криком пташеня кинулось до мами.

— Ах ти, мале! Ти думаєш, сонце зовсім пішло з неба? Зараз літо, і сонечко нікуди не піде від нас аж до зими. Це тільки трохи посутеніло, а справжньої темряви ти ще не бачило. От як настане зима, сонце зовсім сховається за обрій і не показуватиметься кілька місяців. А зараз заспокойтеся, вітер прожене хмару, буря на морі вгамується, і сонечко знову вийде і приголубить вас.

Все так і сталося. Пташенята біля мами заспокоїлись і після негоди безтурботно побігли гуляти.

Минув рік, і пташенята стали вже зовсім самостійно запливати далеко в море. Вони вже не потребували маминого піклування, але, як і раніше, тримались дружною сім’єю.

З-під кучугури снігу з’явився мишачий ніс. Хоч крихітних вух миші майже не було помітно, вона все ж таки вчула невиразне шарудіння і відразу сховалась у свою домівку.

— Навіщо мені цей клопіт? Ще комусь у зуби можна потрапити. Піду на інший вихід. Добре, що я свою нірку з кількома ходами обладнала. Треба вміти жити…

Цій миші-полівці конче треба було перебігти через луку до своєї товаришки, побалакати про одну справу. Вона ще кілька разів висунула носа з-під снігу, понюхала