Джованні дель Понте - Невидимі. Таємниця Туманної Бухти

кіт не послухався і зник у тумані.

Кристаль впала у відчай. Вона знову сама, і невідомо ще, чи в правильному напрямку бігла за котом.

Дівчинка сконцентрувалася знову.

Хто ще поряд із нею? Вібрація… вібрація…

Кажани? Кажани не користуються очима, вони застосовують вібрацію. У них є щось на кшталт радара.

— Допоможи мені, дружечку… навчи користуватися вібрацією.

Кристаль поволі побігла, заплющивши очі. Вібрація…

Це спрацювало: тепер Кристаль бігла так швидко, що перехоплювало подих; перепон не зустрілося, але напруга була дуже велика. Крис минула цілий квартал. Але й цього разу дівчинка втратила контакт і зупинилася. Хоча зараз вона мала бути вже майже на місці. Відчувала це. Вона відчувала страждання Дугласа!

Постаралася відігнати їх і знову звернулася до своєї інтуїції.

— Чим пахне? Якась рослина. У цьому районі таких немає, запах іде з якогось іншого місця.

Бабуся вчила мене пізнавати рослини за запахом. Де був Дуглас? Він сидів на каштані… Я знайшла! Так, я тут!

Але було вже надто пізно.

Голова Дугласа сховалася в тріщині дерева.

Поки його тягнули теплими та вологими нутрощами стовбура, він бачив, як гасне світло десь угорі. Тепер він уже дуже далеко. Бісики несли хлопчика вглиб землі, під Туманну Бухту.

Дуглас плакав і кричав, але безрезультатно.

Плакав і кричав — «Дугласе!» — Плакав і кричав — «Дугласе!» — Плакав і кричав — «Дугла-а-а-се-е-е!».

Це голос Кристаль. Звідки? Як…

— Дугласе, прокинься! Ти мене чуєш? Ти спиш!!

Дуглас розплющив очі. Кристаль термосила його. Він не під землею, а просто неба, на тротуарі під каштаном. Будинок Дамона Найта підноситься над туманом віддалік.

Видно небо, він не під землею!

— Кристаль… Що…

— Я теж хотіла б знати, Дугу.

— Я не спав, Крис, присягаюся. Це було так реально, настільки реально… Я не винен! Я не знаю, що відбулося, але… Ти мені віриш?

Кристаль знесилено зітхнула.

— Я тобі вірю, Дуту.

— Спасибі, Крис, спасибі!

Дуглас обійняв її, і вона відповіла сильнішими обіймами.

— Уф! Ось ви де, нарешті, — видихнув Пітер, щойно підбігши. — Що сталося?

— Схоже, Пітере, — заговорила Кристаль, обережно вивільняючись із обіймів друга, — що нас обдурили.

Девлін Стівенсон розплющив очі та інстинктивно провів рукою по ліжку, де, ліворуч від нього, зазвичай спала дружина. Природно, він її не знайшов, адже сам переконав жінку з’їздити на кілька днів за місто до подруги. Девлін відчував небезпеку і хотів захистити від неї дружину. Що б не сталося, він чекатиме на це сам.

Свою долю треба зустрічати самому.

Уночі він вирішив не спати, але втома й вік узяли своє. Як траплялося нерідко останнім часом, йому наснився той повненький хлопчисько. Невидимі, буря і Скрімм, що кидає кинджал у Дамона.

І хлопчисько.

Як Девлін міг не згадувати про нього всі ці роки, немов того ніколи не існувало? Усе-таки його поява була не тільки таємничою, але й доленосною… Якби тоді він не пожертвував собою, Дамон був би мертвий і Невидимі зазнали поразки.

Але куди поділося його тіло? Так і не знайшли… Несподівано чоловік відчув, що він не сам. Незрозуміло чому відчув, як потягло холодом.

— Хто там? — запитав у нікуди.

Світильник на тумбочці згас.

Наступного дня в Туманній Бухті всі обговорювали новину: іще одна смерть уночі.

Девлін Стівенсон.

Інфаркт.

Інтермедія

Задоволено посміхаючись, старий поволі витер піт із лоба.

Подивився на шахівницю.

Перед тим як заховати фігури, запам’ятав їхнє розташування. У нього не було причин не довіряти своїй пам’яті. Пригадав, як давно кинув цей виклик, іще до того, як зробив шахівницю. Іще коли був полоненим у скелі.

Партія вже почалася. Супротивник робив хід за ходом, але старий своїми фігурами, як грозовими хмарами, невблаганно його переслідував.

Людина замислилася над магією, явленою в шахах, і над тим, як можна легко керувати діями людей. Достатньо тільки взяти фігури й застосувати потрібні чари.

Зараз кожен хід відповідає тій чи іншій дії героїв.

Уже є дві смерті й будуть іще (це неминуче в грі, коли ставка така висока).

Старий почав спокійно збирати фігури.

Ось цікавий журналіст Роберт Кершо — кінь; а ось дорослий мрійник Кендред Хелловей — теж кінь. А це хто? Слони — Кристаль, юна та відважна онучка Сьюзан Купер, і її вірний друг Пітер…

Але найважливіша в шахах фігура, здатна у вирішальний момент витягнути, так би мовити, туза з рукава і врятувати партію, — це ферзь.

Благородний і наївний Дуглас Маклеод.

Двері.

15
Припущення Нишпорки

Роберт Кершо, Нишпорка, сидів у бібліотеці, у великому приміщенні, пристосованому для перегляду мікрофільмів зі старою пресою. Єдиним джерелом світла слугував екран, де змінювали одна одну сторінки номерів місцевої щоденної газети 1938 року. Саме за цим заняттям він застав тих хлоп’ят учора.

Професійне чуття змушувало його йти за ними, і чим більше він працював