Харукі Муракамі - Погоня за вівцею

Моя добра воля стане тобі в пригоді. Бо навіщо тобі все життя працювати разом з тупоголовим п’яницею?

— Він — мій друг, — відповів я.

Запала мовчанка — здавалося, ніби камінь падає у бездонну криницю. Поки він досяг дна, минуло секунд тридцять.

— Ну, гаразд, — сказав чоловік. — Це твої проблеми. Я досить докладно вивчив твою біографію — ти по-своєму вельми цікава людина. Загалом людей можна поділити на дві групи: посередностей-реалістів і посередностей-ідеалістів. Ти, безсумнівно, належиш до другої. Тобі варто це запам’ятати. Твоя доля — це доля, яка випадає мрійливій посередності.

— Запам’ятаю, — сказав я.

Чоловік кивнув головою. Лід у виноградному соку розтанув. Я взяв склянку і надпив половину.

— Ну, то поговорімо конкретно, — сказав він. — Поговорімо про вівцю.

Чоловік ворухнувся, добув з великого конверта чорно-білу фотографію і поклав її на стіл переді мною. Здалося, наче в кімнаті злегка війнуло повітрям реальності.

— Це фотографія з вівцями, поміщена у твоєму рекламному журналі.

Як для фотографії, збільшеної з журнальної копії, без використання негатива, вона була навдивовижу виразна. Мабуть, застосовувалася спеціальна техніка.

— Наскільки мені відомо, ти сам її десь роздобув і використав для журналу. Я не помиляюсь?

— Ні, це правда.

— За результатами наших досліджень, вона зроблена не пізніше як півроку тому звичайним фотолюбителем. Фотокамера — дешева річ кишенькового розміру. Знімав не ти. У тебе — дзеркальний фотоапарат «Нікон», та й знімаєш ти набагато краще. І до того ж за останні п’ять років ти на Хоккайдо не виїжджав. Хіба ні?

— Ну, то що?… — сказав я.

— Гм-м-м… — вимовив чоловік і на хвильку замовк. Здавалося, оцінював вагу мовчання. — Ну, гаразд, але в нас до тебе три побажання. Скажи, де і від кого ти отримав цю фотографію, а також — навіщо ти використав таку нікудишню річ для рекламного журналу?

— Не можу сказати, — відповів я на диво просто. — Журналісти мають право зберігати в таємниці джерело інформації.

Не спускаючи з мене очей, чоловік кілька разів провів по губах кінцем середнього пальця правої руки. Потім руку знову поклав на коліно. Мовчанка ставала нестерпною. І я подумав: «От було б добре, якби десь закувала зозуля!». Та, звісно, вона не закувала. Бо ввечері зозулі не кують.

— Який ти дивний чоловік! — сказав секретар Шефа. — Ти зрозумій: якби мені захотілося, я одним махом закрив би вашу фірму. А тоді ти вже не міг би назватися журналістом. Навіть якщо твоє теперішнє порпання у нікчемних рекламних бюлетенях і листівках і вважати журналістикою…

Я знову подумав про зозулю. Чому все-таки зозулі не кують увечері?

— Крім того, існує кілька способів розв’язати язик таким, як ти.

— Мабуть, — сказав я. — Однак для цього потрібен час. А до того моменту я мовчатиму. А якщо і заговорю, то не скажу всього, що знаю. Адже вам невідомо, що я знаю, а що — ні. Чи я помиляюсь?

Я сказав навмання, але напрям, видно, вибрав правильно. Невпевнена мовчанка свідчила, що я заробив очко.

— А з тобою, бачу, цікаво вести розмову, — вів далі чоловік. — У твоєму ідеалізмі чомусь проглядає патетична нотка. Та гаразд. Поговорімо про інше.

Чоловік вийняв з кишені лупу і поклав на стіл.

— Візьми лупу й уважно придивися до фотографії.

Взявши знімок у ліву руку, а лупу — в праву, я заходився повільно вивчати фотографію. Одні вівці дивилися в один бік, інші — в інший, а ще інші з байдужим виглядом просто паслися на траві. Нудна атмосфера — як на пам’ятному фото, зробленому під час зустрічі колишніх однокурсників. Я обстежив одну за одною кожну вівцю, звернув увагу на густоту трави, оглянув березову діброву на задньому плані, пройшовся очима по лінії гір на небокраї та по розкиданих на небі хмарках. Нічого особливого на знімку не було. Відірвавши погляд від фотографії та лупи, я глянув на чоловіка.

— Щось незвичайне помітив? — спитав він.

— Нічого, — відповів я.

Моя відповідь його, здається, не розчарувала.

— Ти, по-моєму, вивчав біологію в університеті. То що ти знаєш про овець?

— Все одно що нічого. Вивчав чисто професійні, майже непотрібні речі.

— Все-таки розкажи, що ти знаєш.

— Парнокопитні. Травоїдні, живуть отарами. Завезені в Японію на початку епохи Мейдзі. Розводяться людьми заради м’яса і вовни. От, мабуть, і все.

— Загалом правильно, — сказав чоловік. — Та якщо бути точним — вівці були завезені в Японію не на початку епохи Мейдзі, в середині епохи Ансей[10]. А до того, як ти сказав, овець в Японії не було. Висловлювалася також думка, що перших овець привезли в Японію з Китаю в період Хейан[11], та навіть якщо це й правда, вони все одно не прижилися і незабаром вимерли. А тому вийшло так, що до епохи Мейдзі такої тварини, як вівця, майже ніхто в Японії не бачив та уявити не міг. Попри те, що Овен був відносно популярним як зодіакальний знак, ніхто точно не міг сказати, який вигляд мала ця тварина. Тобто, мабуть, можна стверджувати, що вівця вважалася фантастичною істотою — як дракон або баку[12]. Факт залишається фактом, що зображення овець на японських картинах до епохи Мейдзі — це бозна-що, суцільна нісенітниця. Можна сказати, що в тодішніх японців знання про овець було таке ж, як у Герберта Уелса — про марсіян.

Однак і тепер знання японців про овець страшенно мізерне. А це означає, що впродовж історії такі тварини, як вівці, не мали жодного впливу на щоденне життя японців. Їх завезли на державному рівні зі США, протягом короткого часу розводили, а потім цю справу занедбали. Ось така їхня овеча доля. Після війни, коли обмеження на імпорт вовни і баранини було послаблено, прибуток від розведення овець в Японії зійшов майже до нуля. Бідолашні вівці, чи не так? Такі, як і сучасна Японія…

Однак, ясна річ, це не означає, що я збираюся розповідати тобі про марноту сучасної Японії. Все, що я хочу сказати тобі, зводиться до двох речей: по-перше, до епохи Мейдзі в Японії не було жодної вівці і, по-друге, уряд вів суворий облік кожної з них, завезеної в наступні роки. Про що все це свідчить?

Запитання було звернуте до мене.

— Про те, що, мабуть, усі породи овець в Японії були під контролем.

— Саме так. До цього я хотів би додати, що при розведенні овець, як і бігових рисаків, найголовніше — порода, а тому родовід майже всіх овець в Японії можна простежити на кілька поколінь назад. Інакше кажучи, японські вівці — це тварини, відсортовані за