Джон Бакен - Тридцять дев’ять сходин

тоді я сказав, що він, мабуть, мав на увазі мого брата з Клоха: брат, бува, мені підмагає. Ну, видок у нього був, прямо скажу, моторошнуватий, та я не зрозумів і половини того, що він теревенив на своєму лондонському інгліші.

В останні дні перебування у Тернбулла мене почало долати занепокоєння, і коли я відчув, що досить зміцнів, то вирішив, що час іти. На календарі було дванадцяте червня. За щасливим збігом обставин, уранці того ж дня мимо проходив гуртівник, що переганяв отару в Моффат.[42] Цього чоловіка звали Гіслоп, він був приятелем Тернбулла. Гіслоп зазирнув до Тернбулла і за сніданком запропонував узяти мене із собою.

Я змусив Тернбулла прийняти п’ять фунтів за притулок, який він мені надав, і це коштувало мені неабияких зусиль — ми з ним ледь не дійшли до рукопашної. Світ не бачив більш незалежної істоти. Він нагрубив мені, червонів, відмовлявся, а коли все ж узяв гроші, навіть не подумав подякувати. Я сказав йому, що він, фактично, врятував мені життя, а у відповідь він буркнув щось на зразок «послуга за послугу». Дивлячись на наше прощання, можна було подумати, що ми розлучаємося з почуттям глибокої відрази один до одного.

Зате Гіслоп виявився веселуном. Він без угаву базікав усю дорогу через перевал і вниз, у залиту сонцем долину Аннана. Я, у свою чергу, повідав йому про ринки Галловея і тамтешні ціни на овець, і Гіслоп вирішив, що я «овечий оптовик» із тих місць — що б це не означало. Мої плед і старий капелюх, як я вже сказав, надавали мені вигляд опереткового шотландця. Втім, перегін худоби — диявольськи повільна робота, і ми витратили велику частину дня на те, щоб покрити якийсь десяток миль.

Якби у мене не було так тривожно на серці, я б від душі насолоджувався цим походом. Стояла пронизливо ясна погода, перед нами, немов у калейдоскопі, проходили, постійно змінюючи одна одну, панорами бурих пагорбів і зелених лугів. Нам акомпанували хори жайворонків і куликів, а також гірські потоки, які звергалися гучними водоспадами. Однак я майже не стежив за балаканиною Гіслопа, та й природа залишала мене байдужим, оскільки в міру наближення фатального п’ятнадцятого червня мене все більше гнітили думки про повну безнадію мого заміру.

Пообідавши в скромному трактирі в Моффаті, я пройшов іще дві милі до залізничної станції. Нічний експрес, що прямує на південь, мав прибути не раніше півночі, і я, аби вбити час, піднявся на схил пагорба і заснув, стомлений довгим пішим переходом.

Я ледь не проспав свій потяг, і мені довелося повертатися на станцію бігом, маючи в запасі всього дві хвилини. Жорсткі сидіння у вагоні третього класу і запахи вугілля і застояного тютюнового диму відразу мене підбадьорили. У всякому разі, я відчув, що в цій низці подій ось-ось настане рішучий перелам.

Через кілька годин я зійшов у Кру,[43] де довелося прочекати до шостої вечора, аби сісти на потяг до Бірмінгема. У другій половині дня я дістався до Редінга[44] і пересів на приміський потяг, що прямував у глиб Беркшира. Незабаром я опинився в краю пишних заплавних лук і неквапливих річок, густо порослих по берегах очеретом. Близько восьмої вечора якась утомлена і брудна істота — помісь батрака із сільським ветеринаром — з пледом у чорно-білу клітинку, перекинутим через руку (мені не вистачило сміливості носити його на південь від шотландського кордону), покинула потяг на невеликій станції Артінсвелл. На платформі стояли декілька місцевих жителів, і я подумав, що мені варто затриматися і розпитати дорогу, поки я не почну більш-менш орієнтуватися в тутешніх місцях.

Дорога вела через ліс, що суціль складався з величезних старих буків, потім спускалася в неглибоку долину. Удалині над кронами дерев виднілися зелені верхівки безлісих пагорбів. Після Шотландії повітря здавалося дуже густим і нудотно-солодким через квітучі липи, каштани та кущі бузку, схожі на величезні лілові куполи. Незабаром я підійшов до мосту, під яким неспішно текла тиха річечка, облямована заростями білосніжного водяного жовтцю. Вище за течією стояв млин із греблею, від водозливу якої доносився приємний прохолодний шумок — єдине, що порушувало тишу запашних сутінків. Це місце чудесним чином повернуло мені спокій і душевну легкість. Дивлячись у зелену річкову глибину, я мимоволі став насвистувати, і з моїх губ сама собою зірвалася мелодія «Енні Лорі».

З берега на міст піднявся рибалка, який на ходу підхопив мотив. Мелодія виявилася заразливою. Це був здоровань у заношених фланелевих брюках і крислатому капелюсі, на плечі у нього теліпалася полотняна сумка. Він привітно кивнув мені, і я подумав, що ніколи раніше не бачив обличчя розумнішого й добродушнішого. Притуливши свою тонку десятифутову шестигранну вудку до поручнів моста, рибалка разом зі мною глянув на річку.

— Прозора, чи не так? — весело сказав він. — Я завжди кажу, що наш Кеннер щодо форелі дасть хваленому Тесту[45] сто очок уперед. Тільки погляньте он на того здорованя! Чотири фунти й ні унцією менше. Але вечірнє клювання закінчилося, і тепер його нічим не спокусити.

— Я нічого не бачу, — сказав я.

— Та он же! За ярд від очеретів, прямо над тим корчем.

— Тепер бачу. Чесне слово, я вирішив, що це чорний камінь!

— Точно, — сказав він і просвистів ще один такт «Енні Лорі». — Ваше ім’я Твісдон, чи не так? — кинув він через плече, як і раніше зосереджено дивлячись на воду.

— Hi, — сказав я. — Тобто, я хочу сказати, так. — Я зовсім забув про свій псевдонім.

— Мудрий той змовник, який пам’ятає своє ім’я, — зауважив він, широко посміхнувшись при вигляді комишниці,[46] що випливла з тіні під мостом.

Я випростався й обвів поглядом співрозмовника — його квадратну щелепу, широкий лоб, пошматований різкими зморшками, і тверді складки щік. Схоже, що у мене нарешті з’явився справді путящий союзник. Лукавий погляд його яскраво-блакитних очей, здавалося, проникав у саму душу.

Раптом він нахмурився.

— Я вважаю, що це просто непристойно, — різко сказав він, миттєво підвищивши голос. — Соромно, що ви, цілком працездатний чоловік, маєте нахабство жебракувати. Можете отримати харч у мене на кухні, але грошей від мене ви не дочекаєтеся.

Мимо проїхала двоколка. Молодий чоловік, що правив конем, підняв батіг, вітаючи рибалку. Коли екіпаж поїхав, мій співрозмовник узяв свою вудку.

— Он там мій будинок, — сказав він, указуючи на білі ворота за сто ярдів від мосту. — Зачекайте п’ять хвилин, потім обійдіть будинок із тилу і входьте в задні двері.

На цих словах