Джордж Орвелл - 1984

— це вже був сам по собі досить зухвалий вчинок, і він тоді заприсягнувся, що ніколи знову сюди не поткнеться. Але коли він задумався і послабив контроль, ноги самі його сюди принесли. Почавши писати свій щоденник, він сподівався захиститися саме від подібних самовбивчих вчинків. Водночас він помітив, що хоча вже була майже дев’ята вечора, крамниця була ще відчинена. Міркуючи, що в самій крамниці він значно менше привертатиме до себе уваги, аніж коли стовбичитиме перед нею на вулиці, він увійшов досередини. Якщо виникнуть запитання, він зможе пояснити, що шукав леза для гоління.

Крамар щойно запалив підвісну гасову лампу, яка трохи чаділа, але зате створювала затишну атмосферу. Це був худорлявий і сутулий доброзичливий чоловік років шістдесяти, з довгим носом і лагідними очима, що ховалися за товстими скельцями окулярів. Його волосся було майже біле, але кошлаті брови ще були чорними. Його окуляри, його скупі, але метушливі рухи і той факт, що на ньому був старий піджак із чорного оксамиту, надавали йому інтелігентного вигляду і видавали в ньому належність до літературного чи музичного світу. У нього був м’який, ніби збляклий, голос, і у ньому майже не вчувалося тієї специфічної вимови, притаманної більшості пролів.

— Я впізнав вас, коли ви ще стояли на вулиці, — відразу сказав він. — Ви той джентльмен, який купив у мене подарунковий записник для молодих леді. Там був чудовий напір. Його зазвичай називали кремовим. Такого паперу не роблять, мабуть, уже років п’ятдесят. — Він подивився на Вінстона поверх окулярів. — Я можу вам чимось допомогти? Чи ви просто хочете подивитись, що тут у мене є?

— Я тут просто проходив, — ухильно відповів Вінстон.

Просто вирішив зазирнути до вашої крамниці. Я не шукаю щось конкретне.

— Добре, — сказав крамар. — Бо навряд чи я міг би вам щось запропонувати. — Він зробив вибачливий жест своєю м’якою долонею. — Ви ж бачите, крамниця зараз майже порожня. Скажу вам по щирості, антикварній торгівлі настав кінець. Немає більше ані замовлень, ані товарів. Меблі, порцеляна, скло — усе це поступово зламалося та розбилося. А все, що з металу, здебільшого було переплавлене. Я вже багато років не бачив мідного свічника.

Насправді ж, увесь невеличкий простір крамниці був під зав’язку забитий усілякими речами[17], але між ними не було жодної, яка становила хоч якусь цінність. На підлозі залишилося зовсім мало місця, бо під стінами лежало повно запилюжених картинних рам. У вітринах стояли таці з гайками та болтами, тупі стамески, складані ножики зі зламаними лезами, тьмяні годинники, які навіть не намагалися здаватися справними, та інший розмаїтий мотлох. Лише у кутку на маленькому столику лежали предмети, серед яких, здавалося, могло бути щось цікаве — лаковані табакерки, агатові брошки тощо. Коли Вінстон підійшов до столика, його погляд упав на круглу гладеньку річ, що м’яко мерехтіла у світлі лампи, і він узяв її в руки.

Це був важкий скляний предмет, увігнутий з одного боку і плаский із протилежного, який утворював майже півкулю. У кольорі і структурі скла було щось напрочуд м’яке, щось, що нагадувало дощову воду. У самому його центрі, збільшене вигнутою поверхнею, було щось дивне, рожеве й закручене спіраллю, схоже на троянду чи морську анемону.

— Що це? — зачудовано спитав Вінстон.

— Це корали, — відповів старий крамар. — Мабуть, з Індійського океану. Раніше був звичай заливати їх у скло. Цьому має бути не менше ста років. А судячи з вигляду, може й більше.

— Чудова річ, — сказав Вінстон.

— Справді чудова, — вдячно погодився крамар. — Але зараз мало хто цінує такі речі. — Він кахикнув. — Якби ви раптом захотіли її купити, то вона коштує чотири долари. Я пам’ятаю часи, коли таку річ можна було продати за вісім фунтів, а вісім фунтів, знаєте, я не можу зіставити їх із сучасними цінами, але то була дуже солідна сума. Але хто ж тепер цікавиться справжніми антикварними речами — навіть тими небагатьма, які ще залишилися?

Вінстон негайно заплатив чотири долари й поклав жадану річ до кишені. Йому сподобалась не так її краса, як той шарм давнини, що її огортав, виказуючи її належність до геть іншої, відмінної від теперішньої, доби. М’яке скло, ніби з дощової води, не було схоже на жодне скло, яке йому доводилося бачити. Особливий шарм цієї речі полягав у тому, що вона була зовсім непотрібною, хоча й він здогадувався, що колись її задумали як прес-пап’є. Вона важко відтягувала його кишеню, але, на щастя, не дуже випиналася. Звичайно, факт володіння такою химерною штукою компрометував його як члена Партії. Усе старе, а в цьому випадку ще й гарне, завжди викликало певні підозри. Літній крамар, одержавши свої чотири долари, помітно повеселішав. Вінстон зрозумів, що міг би її виторгувати за три чи навіть два долари.

— У мене нагорі ще одна кімната, вам мало б бути цікаво, — сказав він. — Там не так багато. Лише кілька речей. Якщо туди підемо, я візьму з собою лампу.

Він запалив ще одну лампу і, зігнувшись, повільно побрався крутими й обдертими сходами, а потім пройшов вузьким коридором до кімнати, вікно якої виходило не на вулицю, а на вимощене бруківкою подвір’я і цілий ліс димарів. Вінстон зауважив, що меблі тут були розставлені так, ніби в кімнаті мав хтось жити. Він побачив килим на підлозі, кілька картин на стінах і глибоке неохайне крісло, присунуте до каміна. На полиці над каміном цокав старомодний скляний годинник з циферблатом, поділеним на дванадцять годин. Займаючи чверть кімнати, біля вікна стояло величезне ліжко з постеленим на ньому матрацом.

— Ми жили тут з дружиною до її смерті, — вибачливо промовив старий. — Після того я став потроху продавати меблі. Ще в мене залишилося чудове ліжко з червоного дерева, принаймні воно стане чудовим, коли ви виведете з нього бліх. Але, мабуть, воно видасться вам трохи громіздким.

Він високо підняв лампу, ніби хотів освітити всю кімнату, і в теплому приглушеному світлі приміщення здалося напрочуд затишним. У голові Вінстона майнула думка, що, мабуть, якби він наважився піти на такий ризик, було б неважко винайняти цю кімнату за кілька доларів на тиждень. Це була дика, абсурдна ідея, яку він, ще навіть як слід не усвідомивши, відразу ж відкинув, але кімната пробудила в ньому щось подібне до ностальгії, щось схоже на пам’ять предків.