Ганна Едуардівна Єрмановська - Археологiя. Дитяча енциклопедія

падіння, спорудити, – фундамент її установивши на груди підземного світу, а вершина її щоб ішла в піднебесся». А син його Навуходоносор додав: «Я приклав руку до того, щоб добудувати вершину Е-темен-анкі так, щоб посперечатися вона могла з небом».

Вавилонська вежа. Реконструкція

«Вавилонська вежа» піднімалася гігантськими терасами; Геродот говорить, що вона складалася з восьми веж, поставлених одна на одну; що вище, то розмір вежі був менший. На самісінькій верхівці, високо над землею, був розташований храм. (Насправді веж було сім.)

Вежа стояла на рівнині Сахн, буквальний переклад цієї назви – «сковорода». «Наша Сахн, однак, – пише Кольдевей, – не що інше, як форма давнього священного постаменту, у якому знаходився зиккурат «Е-темен-анкі», – «Храм наріжного каменя неба і землі», «Вавилонська вежа», оточена з усіх боків стіною, до якої прилучалися всілякі будівлі, пов’язані з культом».

Зиккурат – прямокутний ступінчастий храм, що символізував гори, які вважалися місцем мешкання богів.

Основа вежі була шириною 90 м; на стільки ж метрів вона сягала вгору. З цих 90 м 33 було відведено на перший поверх, 18 – на другий і по 6 м на інші чотири. На горішньому поверсі заввишки 15 м знаходився храм бога Мардука. Вкритий золотом, облицьований блакитною глазурованою цеглою, він був помітний здалеку і ніби вітав подорожан.

«Але що значать усі описи порівняно з тим уявленням про храм, що дають його руїни!.. Колосальний масив вежі, що була для євреїв часів Старого Завіту втіленням людської зарозумілості, височів серед гордовитих храмів-палаців, величезних складів, незліченних приміщень; її білі стіни, бронзові ворота, грізна фортечна стіна з порталами і цілим лісом веж – усе це мало справляти враження моці, величі, багатства; бо у всьому величезному вавилонському царстві важко було зустріти щось подібне».

Кожне велике вавилонське місто мало свій зиккурат, але жоден з них не міг зрівнятися з «Вавилонською вежею». На її будівництво пішло 85 млн цеглин; колосальним громаддям зводилася вона над всією округою. Вавилонський зиккурат був зруйнований не раз, і щоразу його відновлювали і прикрашали заново. Це зрозуміло: правителі, які споруджували зиккурати, будували їх не для себе, а для всіх. Зиккурат був святинею, що належала всьому народу, він був місцем, куди стікалися тисячі людей для поклоніння верховному божеству Мардуку.

(За словами Геродота, ця статуя, відлита з чистого золота, важила разом із троном, підставкою для ніг і столом 800 талантів. У покоях храму знаходився свого роду еталон таланта: кам’яна качка, «щирий талант», як свідчив напис на ній. Її вага становила 29,68 кг. Отже, якщо вірити Геродоту, статуя Мардука – а вона була зі справжнього золота – важила понад 23 700 кг.)

Народ піднімався гігантськими кам’яними сходами Вавилонської вежі на другий поверх, що був розташований на висоті 30 м над землею, а жерці тим часом поспішали внутрішніми сходами на третій поверх, а звідти проникали таємними ходами до святилища Мардука, що знаходилося на самій вершині вежі. Блакитно-ліловим кольором відсвічували емальовані цеглини, що вкривали стіни Верхнього храму. Геродот бачив це святилище в 458 році до н. е., тобто приблизно через півтораста років після спорудження зиккурату, – тоді воно ще, безсумнівно, було в доброму стані. На відміну від Нижнього храму тут не було статуй, тут узагалі нічого не було, якщо не вважати ложа і позолоченого столу.

Вельможні люди на Сході, а також грецька і римська знать під час бенкету чи учти лежали. У це святилище народ не мав доступу – тут з’являвся сам Мардук, а звичайний смертний не міг бачити його безкарно для себе. Тільки одна обрана жінка проводила тут усі ночі, готова розділити з Мардуком ложе. «Вони також стверджують, – пише Геродот, – начебто сам бог відвідує цей храм і відпочиває на цьому ложі, але мені це здається дуже сумнівним».

А навколо храму, оточені кільцем стіни, височіли будинки, де жили прочани, що прибували в дні великих свят з далеких і ближніх місць для участі у святковій процесії, і будинки для жерців Мардука.

Тукульті-Нінурта, Саргон, Сінаххеріб і Ашшурбаніпал штурмом брали Вавилон і руйнували святилище Мардука, Е-темен-анкі – Вавилонську вежу. Набополасар і Навуходоносор відбудовували її заново. Кір, що заволодів Вавилоном після смерті Навуходоносора, був першим завойовником, що залишив місто незруйнованим. Його вразили масштаби Е-темен-анкі, і він не тільки заборонив будь-що руйнувати, але й наказав спорудити на своїй могилі пам’ятник у вигляді мініатюрного зиккурату – маленьку Вавилонську вежу.

Та однак вежа була знову зруйнована. Ксеркс, перський цар, залишив від неї тільки руїни, які й побачив на своєму шляху в Індію Александр Македонський; його теж вразили гігантські руїни – він стояв перед ними заворожений. За його наказом десять тисяч чоловік, а потім і все його військо протягом двох місяців прибирало сміття; Страбон згадує у зв’язку з цим про 600 000 поденних виплат.

Двадцять два століття по тому на місці цих руїн стояв західноєвропейський учений, який шукав не слави, а знань, і в його розпорядженні було не 10 000 людей, а лише двісті п’ятдесят. Протягом одинадцяти років він видав 800 000 поденної платні. І в результаті з’ясував, якою була ця споруда, що не мала собі рівних! Сади Семіраміди ще в давнину були віднесені до семи чудес світу, а Вавилонська вежа і понині є символом людської зарозумілості. Однак Кольдевей розшукав не тільки ці спорудження, він розкопав ще один з районів міста, і хоча про цей район згадували написи, відомий він був далеко не всім.

Ворота Іштар

Власне кажучи, це був навіть не район, а лише вулиця, але коли Кольдевей відкопав її, перед ним постала, мабуть, найпрекрасніша дорога у світі. Вулиця була споруджена не для перевезень і пересування, це була Дорога процесій – по ній прямував великий володар Мардук, якому поклонялися і служили у Вавилоні всі.

Навуходоносор, що будувався упродовж усіх сорока трьох років свого правління, залишив докладне повідомлення про цю дорогу:

«Айбур-Шабу, вулицю у Вавилоні, я для процесії великого володаря Мардука вкрив високим насипом і за допомогою каміння з Турми-набанди і Шаду зробив Айбур-Шабу від воріт Іллу до Іштар-сакіпат-тебіша придатною для процесій його божества; з’єднав її з тією частиною, що побудував мій батько, і зробив дорогу чудовою».

Ворота Іштар