Fill - Серенада Ваяланда, Fill

Розділ 16.

Кроки лунали в порожніх коридорах палацу — швидкі, впевнені, трохи нервові. Амілія йшла поруч із Торіном, ледь встигаючи за ним, намагаючись не піддаватися хвилюванню, що вперто тиснуло на груди. Вони обоє щойно залишили Архівну Раду, а те, що там прозвучало, ще довго не зітреться з пам’яті.

— Торіне… — її голос тремтів, хоч вона намагалася цього не показати. — Ти... як ти на все це дивишся?

Він уповільнив крок, і його погляд ковзнув убік, до неї. Погляд був серйозний, але без паніки.

— Як на вибух, який готували роками. — відповів спокійно, хоч у його голосі вчувався метал. — І тепер усі будуть намагатися знайти винних... або крайнього.

Амілія знизала плечима, стискаючи пальці в кулак.

— Це звучало… наче правда. Але ж, якщо це дійсно правда, то ми стоїмо на краю чогось небезпечного. Можливо — війни...

— Можливо, — погодився Торін. — А можливо — шанс очистити сміття, що давно гниє в стінах цього палацу.

Амілія мовчала, бо не могла не погодитися. І все ж серце стискалося від тривоги.

Вони звернули в останній коридор. Біля дверей у приймальню Королеви вже чатував вартовий. Побачивши їх, він мовчки вклонився та відчинив масивні двері. За ними, як завжди — прохолодна кімната, пахощі кориці й лаванди, тонкий серпанок ранкового світла, що падав через кольорове скло вікон.

Королева сиділа на своєму місці за довгим столом. Уважна, зосереджена, з тією самою втомленою мудрістю в очах. Побачивши їх, підвелася.

— Ви вже тут, — сказала вона, — чудово. Бо час грає не на нашу користь.

Амілія глибоко вдихнула.

— Ми чули все, Ваша Високосте. Вони говорили про шпигунів… про зраду. Це правда?

Королева зітхнула й повільно відповіла:

— Цілком можливо. Але істина — це не завжди те, що говорять уголос. Це ще й те, що замовчують...

Торін мовчки дивився на неї, а тоді впевнено ступив уперед:

— Тоді час зняти замки з усіх дверей. Якщо ми хочемо врятувати Імперію, маємо бути готовими побачити її нутро. Навіть якщо воно згнило.

Королева кивнула — повільно, але з блиском в очах, що означав одне: вона знала, що робити. І тепер вони — її люди — теж мали знати.

Королева трохи відвернулася, в задумі ковзаючи пальцями по краю столу.

— Ви обоє розумієте, що тепер навіть найменша помилка може обернутися катастрофою? — промовила вона тихо, майже шепотом. — Якщо Південні землі і справді в контакті з Нордалінсі — це більше, ніж зрада. Це виклик усій короні.

— Я це розумію, — мовила Амілія, підійшовши ближче. — Але чому я нічого не знала раніше? Чому про це не згадували на попередніх зборах?

— Бо ми й самі не були певні, — зітхнула Королева. — Лише здогади. Тепер же маємо перші реальні підтвердження… і, можливо, найнебезпечніших свідків. Ці двоє, що говорили в залі…

— …не відчували страху, — додав Торін. — І не намагались нічого приховати. Це значить, що вони або дуже впевнені, або вже мають підтримку.

— Саме так, — Королева нарешті повернулася до них обличчям. Її погляд ковзнув на Амілію. — А тепер уяви, скільки ще таких союзів плететься за спиною корони.

— Що ви хочете, щоб ми зробили? — запитала Амілія, вже відчуваючи, що відповідь змінить усе.

Королева взяла невеликий, темно-зелений футляр, що лежав на письмовому столі, відкрила його і передала Торінові. Усередині — перстень із печаткою дому Едріан, але з модифікованим символом — старим гербом, що більше не використовувався офіційно.

— Ви обоє вирушите з дорученням до Заходу. Під виглядом перевірки — ніби від мого імені. Але насправді ви шукаєте доказів. Якщо все, що сказано про Нордалінсі — правда, то тільки ви зможете знайти, що приховується за красивими фасадами графств.

Амілія повільно зітхнула. Поглянула на Торіна, шукаючи в його обличчі підтримку, рішення — щось, що підкаже, як на це реагувати. Але він тільки усміхнувся своїм фірмовим, спокійним кутком губ.

— Значить, ми їдемо, — сказав він.

— Маєте бути там, ввечері в Середу. — відповіла Королева. — І будьте обережні. Цього разу — справжня гра.

Після тривалого обговорення і кількох важких рішень, усе стало на свої місця. Місія, яку доручила Королева, була не простою формальністю — це була гра з вогнем, запрошенням до павутиння інтриг, що вже розплелося надто глибоко.

Амілія і Торін повинні були вирушити до одного з найвіддаленіших куточків Імперії— маркізату Валмонт, що розкинувся на самому заході. Ці землі вже давно викликали занепокоєння: надто замкнені, надто мовчазні, занадто байдужі до всього, що відбувається в столиці. Тепер же, на тлі нових підозр, їх мовчання стало ще підозрілішим.

Офіційно вони прибувають туди на запрошення господаря маєтку — маркіза Дельвена, щоби представляти Королеву на святковому банкеті з нагоди завершення літнього збору урожаю. Захід сам по собі не мав виглядати чимось значущим. Та насправді — це було прикриття. Під личиною почесних гостей, Амілія та Торін мали уважно спостерігати, слухати, й — головне — вивідати все, що може мати бодай якийсь стосунок до зв’язків із Нордалінсі.

Розмови, плітки, натяки, дивні гості, несподівані зникнення чи запізнілі прибуття — усе могло виявитися ниткою, за яку варто потягнути. Амілія вже відчувала, що за цією подорожжю тягнеться довгий, невидимий слід, що веде далеко за межі простого дипломатичного візиту. І це хвилювало її навіть більше, ніж те, що вони з Торіном... знову залишаться наодинці.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍