Джоан Роулінг - Бентежна кров, Джоан Роулінг

— «...єдиний я, я — завойовник. Я не з рабів, які загинуть». Знаєш, хто це сказав?

— Алістер Кроулі,— відповів Страйк.

— Незвичайне читання,— мовив Крід,— для обвішаного нагородами солдата Британської армії.

— Всі ми — таємні сатаністи,— зронив Страйк.

— Думаєш, що пожартував,— сказав Крід з напруженим виразом на обличчі,— але ти вбиваєш, отримуєш медаль — і тебе кличуть героєм. А я вбиваю — і мене обзивають злом і замикають довіку. Суб’єктивні категорії. А знаєш, що тут розташоване неподалік?

— Сандгерст,— відповів Страйк.

— Сандгерст,— сказав Крід так, неначе Страйк промовчав.— Військова академія. Два заклади для вбивць розміщені біч-о-біч: в одному їх тренують, а в другому тамують. Поясни-но мені, чому вбивати брунатношкірих дітлахів за наказом Тоні Блера — моральніше, ніж те, що зробив я? Я такий, який є. Можеш подивитися знімки мого мозку — таких, як я, постійно досліджують. А в нас ось така прошивка. Чому вбивати через те, що ти таким народився, що це твоя природа, підліше, ніж бомбити нещасних брунатношкірих, бо нам потрібна нафта? Якщо придивитися уважніше, то я невинний, але саме мене тут відгодовують і нашпиговують хімією, як порося, а ти одержуєш державну пенсію.

— Цікавий аргумент,— сказав Страйк.— Тож ви не мали контролю над тим, що робили?

— Контроль! — пирхнув Крід, хитаючи головою.— Це свідчить, наскільки далекий ти... я не можу це пояснити словами, які будуть зрозумілі для такої людини, як ти. «Відтепер це мій шлях, а де ваш?.. Бо одного шляху для всіх немає![24]» Знаєш, хто це сказав?

— Схоже на Ніцше,— відповів Страйк.

— Ніцше,— перебив його Крід.— Це ж очевидно. Я багато читав у Белмарші, коли мене ще не накачували ліками так, що я не міг уже дочитати речення до кінця... Тепер у мене діабет, знаєш? — провадив Крід.— Ага. Лікарняний діабет. Взяли худого, спортивного чоловіка і зробили з нього товстуна, напихаючи його непотрібними ліками й недоїдками, які ми всі тут змушені їсти. Вісімсот так званих цілителів присмокталися до нас, щоб заробити собі на життя. Їм вигідно, щоб ми були хворі, бо ми забезпечуємо їм сите життя. Морлоки. Знаєш це слово?

— Вигадані мешканці підземного світу,— сказав Страйк.— З «Машини...»

— Так, звісно,— мовив Крід, якого, схоже, дратувало, що Страйк розуміє всі його алюзії.— Герберт Веллс. Примітивні істоти, що полюють на високорозвинену расу, яка наче й не усвідомлює, що її відгодовують на заріз. А от я усвідомлюю, я знаю, що відбувається.

— Зараховуєте себе до елоїв? — запитав Страйк.

— В елоях,— сказав Крід,— прикметна повна відсутність у них совісті. Вища раса — розумна, витончена й позбавлена так званих докорів сумління... Я це досліджував у своїй книзі, яку писав, поки її не забрали в мене. У Веллса це була лише поверхнева алегорія, але він уже намацував істину... А я писав частково автобіографію, частково науковий трактат... проте його в мене забрали, конфіскували мій рукопис. Він міг би стати безцінним джерелом, але ж ні: через те, що він мій, його слід знищити. У мене рівень інтелекту — 140, але вони хочуть, щоб мозок мій розм’як, як і моє тіло.

— Як на мене, розум у вас ясний. На яких ліках вас тримають?

— Та мені взагалі не потрібні ліки! Мене б мали перевести в реабілітацію, а мене не випускають з інтенсивної терапії. Малі шизофреніки на своїх гуртках отримують ножі, а мені й олівця не дають. Коли я сюди потрапив, думав, познайомлюся тут з розумними людьми... та будь-яка дитина, здатна вивчити табличку множення, може стати лікарем, це все зубріння й догма. Пацієнт мав би стати партнером у лікувальному процесі, а я взагалі здоровий і можу повертатися у в’язницю.

— Мені ви точно здаєтеся цілком притомним,— сказав Страйк.

— Дякую,— озвався Крід, розчервонівшись.— Дякую. Схоже, ви точно розумний. Я так і думав. Тільки тому й погодився.

— Але ви досі на медикаментах...

— Я знаю все про їхні ліки, мене ними перегодовують. Я міг би зробити собі краще призначення, ніж будь-хто в цій лікарні.

— А звідки вам відомі такі речі? — поцікавився Страйк.

— Це ж очевидно,— сказав Крід з пихатим жестом.— Я сам собі був піддослідним кроликом, розробив власний набір стандартних тестів. Наскільки добре я зможу ходити й говорити, заживши двадцять міліграмів, тридцять міліграмів... Робив нотатки щодо дезорієнтації, сонливості, різниці в побічних ефектах...

— І які то були ліки? — запитав Страйк.

— Амітал, пентобарбітал, фенобарбітал,— відтарабанив Крід назви барбітуратів, поширені на початку сімдесятих, а нині майже витіснені іншими препаратами.

— Легко придбати на вулиці?

— Я лише зрідка купував на вулиці, мав інші канали, про які не було широко відомо...

І Крід пустився в незв’язні теревені, які не можна було назвати цілісною історією, бо оповідь була сумбурна й переповнена таємничими натяками і туманними підтекстами, проте ідея, схоже, зводилася до того, що Крід у шістдесяті й сімдесяті знався з численними неназваними можновладцями і що постійний доступ до рецептурних препаратів був побічним ефектом або його роботи на гангстерів, або його шпигунства за ними на прохання влади. Він натякав, що був завербований таємними службами, літав до Америки (хоча доказів цьому не було ніяких), говорив про політиків і знаменитостей, які сиділи на барбітуратах, і про небезпечну пристрасть людей з усіх прошарків суспільства дурманити себе, щоб упоратися з реальністю,— а сам Денніс Крід завжди опирався цій тенденції і цій спокусі.

Страйк підозрював, що ці фальшиві спогади підживлювали Крідове надмірне прагнення здобути статус у суспільстві. Понад сумнів, роки, проведені у в’язниці суворого режиму та психлікарні, навчили його, що зґвалтування й тортури сприймаються як щось ганебне більшістю людей і тут, не тільки на волі. Він, може, й отримує сексуальне задоволення, знову і знову переживаючи