Томас Пінчон - Веселка тяжіння, Томас Пінчон

непомітним, ізоляційні стрічки обвисають у вранішній мряці. Тепер, коли повіває вітер, чорні й старі, геть зношені дроти, що деренчать, як гримучі змії, розсипають жовті іскри під сірим, немов капелюх, небом. У денному світлі зелені скляні ізолятори стають каламутними і сліпими. Дерев’яні стовпи перехнябилися і пахнуть старістю, тридцятирічною деревиною. Вгорі гудять смолисті трансформатори, скидається на те, що день буде напруженим. Недалечко виринають з імли тополі.

Схоже на Земловерштрассе у Штральзунді. Так само спустошеними виглядають вікна: нутрощі всіх кімнат ніби випатрали до чорного. Може, з’явилася якась нова бомба, що знищує споруди ізсередини… ні… це було у Ґрайфсвальді. За мокрими коліями — стріли підйомників, надбудови, приладдя, сморід каналу… Гафенштрассе у Ґрайфсвальді, на спину впала холодна тінь масивної церкви. А чи то не Петрові Ворота застигли цегляною аркою, нависли над провулком… а може, Злютерштрассе у старій частині Ростока… або Вандферберштрассе у Люнебурзі зі шківами високо на цегляних фронтонах, ажурними флюгерами на самісіньких верхівках… чого він узагалі дивився догори? Догори з котроїсь із двадцяти північних вулиць, якось уранці, в тумані. Далі на північ усе стає пласкішим. Посеред вулички — канава, там збирається дощова вода. Бруківка викладена рівніше, і сигарет дедалі менше, менше. У гарнізонних капличках відлунює спів шпаків. Потрапити у містечко північної Зони — це як туманного дня зайти з моря в чужу бухту.

Утім, на кожній такій вуличці обов’язково залишається слід людини, Землі. Хай би що з нею робили, хай би для чого використовували…

Були такі люди, що звалися «армійськими капеланами». У деяких із цих будівель вони проповідували. Були солдати — нині вже мертві, — які стояли чи сиділи і слухали. Трималися за все, за що можна було триматися. Потім ішли, і дехто гинув, уже не вертався до гарнізонної каплички. Священники, що служили при війську, підводилися і говорили з людьми, що йшли на смерть, про Бога, смерть і ніщо, про спокуту і спасіння. І таке справді було. Вважалося звичайним явищем.

Навіть на призначеній для цього вулиці трапиться одне кольорове надвечір’я (барви дьогтю, неймовірно помаранчево-бурого, наскрізь прозорого) або один дощовий день, що розпогодиться надвечір, у дворі сиротлива мальва хилиться на вітрі, відсвіжена дощовими краплями, настільки масними, що й пожувати можна… одне обличчя біля довгої стіни з піщанику, а по інший бік шорхають копитами приречені коні, коли рвучко повертала голову, частина волосся поринала у блакитні тіні, — автобус облич прямує у пітьму, всі сплять на тихій площі, крім водія, Ortsschutz[639] на варті в якомусь рудому, офіційному на вигляд однострої, старий маузер на ремені, думками не біля ворога, десь там у мочарах чи в пітьмі, а вдома, у ліжку, гуляє зі своїм цивільним товаришем, який не на чергуванні, якому не спиться, під деревами, обліпленими дорожньою пилюкою та ніччю, у їхній тіні на тротуарах грає на гармоніці… минає вервечка облич в автобусі, позеленілих, як у потопельників, невиспаних, спраглих за куривом, наляканих — не завтрашнім днем, наразі ні, але затримкою в нічному переїзді, так легко все втратити, і якого це завдасть болю…

Принаймні одна мить переїзду, одна мить, яку так боляче втратити, знайдеться на кожній вулиці, що байдуже посіріла через торгівлю, війни, пригнічення… віднайти її, навчитися плекати втрачене — хіба ми не зможемо віднайти шлях назад?

На одній з таких вулиць у вранішньому тумані до двох слизьких каменюк бруківки прилип клапоть газети із заголовком великими літерами, а під ним факсиміле велетенської білої пуцьки, що звисає з неба, простісінько з білих лобкових заростів. Зверху літери

МБА СКИН

ІРОСІ

з логотипом якоїсь окупаційної газети, усміхнена гламурна дівуля верхи на танковій гарматі, на стальному пенісі з поораною пазами гадючою головою, гусениці у трикутнику 3-ї Бронетанкової на светрі випинаються на цицьках. Біле зображення має ту саму логіку, самовдоволене «егей-а-глянь-но-на-мене», як і Хрест. Це не тільки несподіваний білий дітородний наступ з небес — це, здається, ще й Дерево…

Слотроп сидить на бордюрі, дивиться на знімок, на літери, на дівчину зі сталевою пуцькою, що махає «привіт хлопці», а тумани вибілюють ранок, постаті з візками, або з собаками, або з велосипедами рухаються неподалік брунатно-сірими силуетами, засапані, коротко вітаються розплющеними в тумані голосами, минають. Він не пригадує, щоб сидів на бордюрі так довго і дивився на знімок. Але так було.

Тої миті, коли це сталося, на сході піднімалася бліда Діва, голова, плечі, груди, на 17° 36’ до її непорочності на обрії. Кілька приречених японців знали про неї як про якесь західне божество. Вона висіла у небі на сході, дивилася на місто, приречене от-от стати офірою. Сонце було в сузір’ї Лева. Вогонь вибухнув з ревом у всій своїй величі…

ПРИСЛУХАЮЧИСЬ ДО УНІТАЗА

Ідея в тому, що Вони прийдуть і для початку перекриють воду. Потайна живність, що мешкає біля лічильника, заціпеніє від потужного вторгнення світла згори… а тоді к бісу повтікає — де глибше, темніше, вологіше. Брак води паралізує роботу туалету: коли залишається тільки один бачок, не надто позвільняєшся чи від наркоти, чи від гімна, чи й документів. Вони раз — і зупинили притік/витік води, і ти у пастці Їхнього кадру з усіма своїми відходами, а вони накопичуються, срака надимається у їхній Мувіолі[640], чекає на їхній редакторський ніж. Надто пізно тобі нагадали, наскільки ти залежний від Них, від їхнього нехтування, якщо не доброї волі. Їхнє нехтування — твоя свобода, але коли Вони з’являються, це наче Аполлон на доброчинному концерті бренькає на лірі

ЦОНҐҐҐ

Усе ціпеніє. У повітрі висне солодкавий, нудотний акорд… тобі ним не насолодитися. Якщо спробуєш гамбіт «Ви вже закінчили, шефе?», почуєш у відповідь: «Власне кажучи, ні… аж ніяк, недороблений ти паскудний шмаркачу, і наполовину не закінчив, принаймні, з тобою…»

Тому в пригоді стає надтріснутий клапан, який помалу пропускає в унітаз воду, а коли її перекриють, завжди матимеш у запасі кілька хвилин. І це не якась там звичайна параноя, не очікування стуку у двері чи телефонного дзвінка: ні, щоб сидіти й чекати, коли шум стихне, потрібне особливе психічне захворювання. Але…

Уяви ретельно продуману наукову брехню: звук у космосі не поширюється. Але припустімо, що поширюється. Припустімо, що Вони не хочуть, щоб ми знали: в космосі є середовище, знане колись як «етер», і воно здатне передавати звук до будь-якої точки на Землі — такий от Звукопередавальний Етер. Сонце реве мільйони років, страшенне ревіння топки на 93 мільйони миль, настільки довершено стале, що покоління людей народжувалися б