Григорій Федорович Квітка-Основ'яненко - Щира любов, Григорій Федорович Квітка-Основ'яненко

як стріла до неї, як – зирк!.. – ув очіпку!.. Його Галочка вже молодицею!.. Він так і стрепенувся, поблід як стіна ... і впав на стіл. Полежавши, скочив і до неї:

– Галочко, що ce ти наробила?

– Семене Івановичу! – сказала, поклонившися йому, Галочка, ковтаючи сльози, що так від серця йдуть і душать її. – Перш усього, – каже, – говоріть зо мною, як з мужньою жоною. Панотець мене благословив, і я по моїй самій чистій волі вийшла за чоловіка чесного, доброго. Він мене любить кріпко, шанує і жалує мене. Так після сього мені не приходиться ні від вас нічого слухати, ні споминати, та й самії думки треба нам відганяти від себе ... Прощайте, ще раз довелося вам сказати на віку!.. Забудьте усе і не споминайте... Я вам розв'язала світ... Ви знайдете своє щастя ... а я!..

Сльози так і залили їй речі ... Вона мерщій убігла у кімнату, зачинилась, і чути було, як защепнулась.

Довго Семен Іванович, припавши на стіл, плакав, ридаючи гірко... Далі скочив, обняв Олексія, поціловав його, кажучи:

– Прощай, Олексію Петровичу, на вішнії віки! – Вдаривши себе рукою по голові, вибіг з хати ...

Тільки вони його й бачили і не чули ніколи про нього нічого ...

Виїздив я на своєму віку чимало по світу! Був і у Змієві, і у Чугуєві. А другий кінець ще і дальше. Проїжджав Охтирку, до Лубен доїжджав, і в Прилуці жив. Там знав я сього Семена Івановича. Він вже відслужився у війську. Бусурмани-турки ноги йому прострелили, а ліву руку відрубали.

Раз, позакурьовавши люльки, лежали ми у його садку під липою; так я тут спитав його, через що ce так його окалічили? Інший вернеться з війни цілісінький і не осмалений, хоч і розказує, що і такі і такі городи брав.

– Я, друже, сам на себе ськав смерті, – сказав Семен Іванович, здихнувши важко. – Не вспіла загоїтись нога, я вп'ять на коня. Одтяли руку; поки вигоївся, стало замиреніє ... пішли мої думки геть!

– Через що ж таке ви ськали собі смерті? – спитав я.

– Через любов! – сказав він і здихнув ще важче та й задумався. Далі й каже:

– Я, друже, так любив одну дівчину, аж у Харкові, що трохи з ума по ній не зійшов. Та й було ж від чого. Полюбив її – міри нема! Ну, так полюбив, що бачу, не можна мені без неї жити. Я подумав-подумав: «Що ж? Вона мене любить, розумна, я її скоро привчу бути панею, та ще такою, що лучче прирожденних». Що ж? Не захотіла йти за мене! А щоб часом не піддатися, так вона без мене звінчалася аби з яким батраком, щоб мені світу собою не зав'язати, щоб не соромити мене собою, і усеє прочее говорила.

Правду тобі, приятелю, скажу, що як вздрів її вже молодицею, жінкою другого, а не моєю, то не знаю, як я тут і не вмер, на тім же місці. Та таки і струснуло мене! Більш півгоду хирів. Далі пішов на війну, не вбили. Прийшов додому: що б робив з нудьги! І світ мені не милий, і ніщо не веселить. Тут мене пособрали у капітан-справники, тільки що намісничество відкрилося. Отто і став я по неволі меж людей. Далі бачу, що не можна так прожити, хоч і тогді Галочки (так її звали) кріпко жаль було, бо любив її якось-то не так, як прочих любимо. Ну, дарма!.. сяк-так, я і оженився, та узяв собі жінку добру, хорошого роду, та тільки бідну. Так тут-то побачив, що Галочка правду казала, що нас заїдять люди, як дізнаються, що в мене жінка з мужичого роду. Коли ось моя і благородна, так наші тузи і ганьбують ею, і не приймають до себе, і мене часом попрікають і чужі, і родичі. А що б було, якби я на Галочці б оженився? З'їли б зовсім, а вона не стерпіла б біди на мене і іменно вмерла б. Моя ж жінка, спасибі богу, добра, мене любить. Часом сміється з неправди людської, а часом і усього бува. Наградив нас бог діточками; здається, добрі будуть нам на втіху. Завсегда згадую Галочку і дякую їй, що відвела мене від біди, не відняла в мене щастя, яке тепер маю, і якого б з нею через людей не було б мені. Вона, мабуть, більш людей знала, чим я, бо усе по її сталося. Розумна була, розумна!

І як задумався, та й довго сидів, усе думаючи, аж поки я його розважив; і він мені розказав усе, що в них було з Галочкою на Гончарівці у Харкові.

Прийшлося ж мені бути опісля у Харкові. Куди люди, туди і я: на Гончарівку проходжуватися. Ходючи сюди-туди по вулицям, поглядаю – знаєте, тогді ще молод був – на дівчат, що повиходили на вдвір'я, бо неділенька була. Дивлюсь – не тепер споминки! – сидять на призьбі дівка та молодиця... одно те, що молоденькі обоє, а друге, що за красиві! Не знаєш, котора красивіша: чи дівка, чи молодичка?

Я до сього торгу пішки, як там кажуть. Як вздрів, так і став як укопаний. Стою і тільки їх розглядаю. Аж ось і обізвалася – а я її і недоглядів, що й вона тут межи ними, держачи дитину, сидить – бабуся, не овсі стара, а так, доходить до старості, так що було їй годів з п'ятдесят. Як обізвалася до мене та й питається:

– А чого вам, паночку, тут треба?!

Я й остався ні в сих ні в тих. Треба що-небудь сказати, а не знаю що і зачим я тут стою, не знаю. Якось-то мені попало на думку, що я на Гончарівці. Тут згадав я Семена Івановича, Галочку Таранцівну, та як нігде дітись, так я і кажу:

– Та мені тут треба було знайти ... чи не зна ... може, хто ...

– Кого ж вам треба? – спиталася тая жінка.

– Чи не зна хто, де тут жила, а може, й живе Галочка Таранців-иа, так її змолоду звали.

– А нащо вам вона? – всміхаючися пита вона мене, а сама так бастро на мене дивиться ... а чорні очі, правду сказати, змолоду, так, що очі були.

– Та там... від одного чоловіка поклон їй передати.

– Від кого б то?

Та так трошки і посмутилася і каже мені:

– – Просимо, паночку,