Томас Тімайєр - Місто заклиначів дощу

Схопивши жінку за плечі, він грубо штовхнув її до Макса. Той кивнув, поклав у пил шість доларів, а щоб їх не віднесло вітром, придавив каменем.

Жінка зробила кілька швидких кроків, потім зупинилася й обернулася до докерів. Якийсь час вона просто стояла, дивлячись в очі кривдникам. Макс уже почав хвилюватися, коли незнайомка раптом зняла капелюшок, потім розв’язала пояс своєї довгої спідниці, яка виявилася просто червоним полотнищем, обгорнутим навколо її тонкої талії, і, струснувши волоссям, кинула його разом із капелюшком на землю.

Макс здивувався, побачивши, що під спідницею на жінці були надіті шкіряні бриджі для верхової їзди. У харцизяк трохи очі не вискочили з орбіт — вони витріщилися на цю дивакувату даму, немов на привида.

Та це був тільки початок. Наступної миті вона здійняла руку — і її віяло злетіло в повітря, описало плавне коло над головами докерів і повернулося до господині, як бумеранг. Жінка повторила той самий фокус, і поки всі очі були спрямовані на дивне віяло, що пурхало й оберталося, з її лівого рукава зі свистом вилетіло тонке чорне ласо. Петля блискавично обвила шию одного з чоловіків, що стояв осторонь від основної групи. Жінка різко рвонула ласо, туго затягнувши петлю, і чоловік упав на землю, задихаючись і хриплячи.

Вона звільнила зап’ястя від ласо, перехопила цією ж рукою віяло, що повернулось до неї, і відправила його назад. Але цього разу весь його зовнішній край уже виблискував тонкими гострими лезами. Один із харцизяк не встиг ухилитися, і зброя чиркнула по його вилиці. Вискнувши, чоловік затулив руками обличчя, і між його пальців побігли цівки крові.

Тієї ж миті віяло знову повернулося до жінки. Вона з дзвінким клацанням закрила його й кинулася до розгублених кривдників. Тепер у її рухах більше не було нічого жіночного — тільки незвичайна сила й енергія. Макс широко розплющив очі, коли вона відштовхнулася від землі, зробила неймовірний стрибок і в польоті завдала подвійного удару одночасно по двох щелепах. Пролунав хрускіт подібний до того, коли ламають сухий хмиз. Обидва докери захиталися, позадкували до краю пірса й попадали у воду. А жінка легко, немов пір’їнка, приземлилась на ноги.

Решті двом знадобився час, аби впоратися зі страхом. Нарешті, переглянувшись, вони одночасно кинулися на елегантного і грізного ангела-месника. Жінка незворушно очікувала їх, знову обмахуючись віялом, а коли напасники опинилися на відстані близько трьох метрів, злетіла в повітря, і каблуки її чобітків скосили обох, як гостра коса росяну траву.

Перекинувшись через голову, жінка зробила сальто і, перш ніж її супротивники встигли прийти до тями, вже була поряд із ними. Одного з них вона придавила коліном до землі, а біля горла другого здригалися леза бойового віяла. Тепер про результат поєдинку не лишалося сумнівів.

Ніколи ще Максові не доводилося бачити, щоб людська істота переміщалася з такою фантастичною швидкістю.

— Чекайте! — задихаючись, промовив він, не впізнаючи власного голосу. — Адже ви вже здолали їх. Хай забираються геть!

— Ви вважаєте, що я повинна дозволити їм піти? — як розлючена кішка прошипіла жінка, виблискуючи зеленими очима. Макс не знайшов, що відповісти, і промовчав.

Мить поміркувавши, жінка кивнула.

— Мабуть, ваша правда. Не варто бруднити руки об цю погань.

Найперше вона відібрала у харцизяк ножі й закинула далеко в затоку. Коли ж їхній ватажок спробував підвестися, вона з несподіваною силою вдарила його по потилиці складеним віялом, супроводжуючи удар словами: «Це тобі за дівку!»

Тим часом решта поспішали забратися подалі від цієї божевільної.

Жінка вправно закутала стегна спідницею, підняла із землі капелюшок і обтрусила його від пилу. Потім ступила до своєї першої жертви і звільнила горло нещасного від зашморгу. Все ще хапаючи роззявленим ротом повітря, докер миттю зник за рогом складу.

Макс спостерігав і далі за незвичайною дамою. Тільки зараз він зміг як слід розгледіти її обличчя. Тонкий ніс, високі вилиці, мигдалеподібний розріз очей — як у мешканок Південно-Східної Азії. Надзвичайно приваблива особа, але тонкий шрам, що проліг від правої скроні до куточка рота, надавав зайвої жорсткості її рисам.

Коли їхні погляди зустрілися, на яскравих устах жінки промайнула посмішка, в якій була чимала частка іронії.

— Ну що, містере рятівник? Мабуть, ви чекаєте від мене слів подяки? Будь ласка: дякую вам, ви зробили мужній вчинок. Дурний, але мужній.

— Так чи інакше, а вони вже були майже готові поступитися, — сказав Макс.

— Ваша правда. Швидше за все, так і сталося б.

— Тоді чому ви на них напали?

— По-перше, тому, що я в змозі постояти за себе, — відповіла жінка. — А по-друге, тому що вони цього заслужили. Вшістьох на беззахисну жінку — це просто межа ницості.

— На беззахисну? — Макс уже так оговтався від потрясіння, щоб жартувати. Трохи повагавшись, він простягнув незнайомці руку і промовив: — Мене звуть Макс Пеппер, я співробітник журналу «Ґлобал Експлорер» і зараз прямую на посудину, яка гучно називається «Вранішня зоря». Ви дозволите вас трохи провести?

Жінка відразу взяла його під руку.

— З радістю, — відповіла вона. — Бо так уже судилося, щоб наші шляхи перетнулися саме тут. Мене звуть міс Волкріс Стоун.

Невеликий паровий баркас підстрибував на хвилях, мов корок.

За спиною в його пасажирів залишився пароплав «Сахара», а баркас, незважаючи на брижі, поволі наближався до перуанського берега. Двоє людей команди, чотири пасажири та їхній чималий багаж — це було забагато для такого суденця, і воно пихкало, як перевантажений локомотив на підйомі.

Позаду залишилися не тільки пароплав «Сахара», а й тритижневе океанське плавання, погана їжа, тіснота кают і виснажлива хитавиця. Оскар не міг дочекатися хвилини, коли він,