Олександр Дюлович Гаврош - Розбійник Пинтя у Заклятому місті

— Так, принцесо, я тут, — усміхнувся Молибог. Мертвяки його не страшили.

— Поможи мені встати! — попросила Геремія, і чорний лицар допоміг їй піднятися. Принцеса сиділа в труні, охопивши коліна руками. У неї були заплющені очі. Крізь білосніжні шати чорніло її доладне гнучке тіло.

— Хто ти, лицарю? — взяла вона його за металеву рукавицю. — Ти мене боїшся, що вбрався у залізо?

— Ні, принцесо, я вас не боюся! Я завжди ходжу закований у панцир. Бо я — Мандрівний вояк, лицар Чорної пір’їни.

— То, може, ти знаєш, чому я стала чорною як ніч?

— На жаль, ні. Я не належу до занадто мудрих людей. Я думаю радше списом і мечем.

— Якщо ти мене розчаклуєш, я стану твоєю дружиною.

— Навряд чи, — зітхнув мертвяк. — Добре, що ви мене не бачите.

— Ти такий потворний? — усміхнулася принцеса і торкнулася його забрала. — Зніми свій шолом. Я хочу відчути риси твого обличчя.

Молибог секунду помислив, а далі зняв шолом із чорною страусиною пір’їною над золотим фамільним гербом.

— У тебе шляхетне лице, — мовила Геремія і провела пальцями по його губах. — Ти, певно, змерз, що такий холодний. Не бійся мене! Я тобі подобаюся?

— Так, принцесо, ви чарівні, — кивнув вояк. Бо справді, попри неприродну чорноту, принцеса могла слугувати за ідеал жіночої краси.

— Я хочу тебе поцілувати, — раптом промовила вона й обвила пещеними руками шию лицаря.

— Не думаю, що це гарна ідея, — зніяковів мрець, адже не цілувався ні з ким уже цілу вічність.

— Я відчуваю, як ти теплішаєш, — її руки вже знімали з нього нагрудні обладунки.

Вояк справді відчув, як в голові йому макітриться, а серце гупає, як навіжене. Це було щось незрозуміле.

— Боже, які рани! — торкнулася принцеса зяючих слідів від ворожих списів. — Ти, лицарю Чорної пір’їни, мужній воїн. Я хочу тебе утішити! Прихили свою голову до мене!

Мандрівний вояк був приголомшений. Він чекав чого завгодно, навіть поєдинку з чаклуном чи полчищами підземних страховиськ, — аж тут найпрекрасніша дівчина просить його цілунку. Те, що вона була мертва, його не лякало, адже він сам був небіжчиком.

І Молибог схилився до її чорного прекрасного личка. Ще мить — і їхні губи з’єдналися в поцілунку. Й одразу там, де мало бути серце, він відчув гострий біль, ніби туди штрикнули шилом, і по всьому його тілу розійшлося благодатне тепло. Він відчув, як поколюють пучечки його пальців у металевих рукавицях.

— Грім і блискавка! — вигукнув приголомшений вояк. — Я оживаю! Ви здійснили диво!

— Так, лицарю Чорної пір’їни, я тебе оживлюю. Подаруй мені ще один цілунок за це! — і вона потяглася губами до нього.

— Хай буде так! — погодився Молибог і схилив голову їй назустріч.

Але на цей раз Геремія не поцілувала його в уста, а припала до шиї.

— Тисячу громів! Що ви чините? — зойкнув лицар, бо принцеса своїми гострими зубками вп’ялася в його незахищене обладунками тіло. — Боляче!

— Тобі — боляче? — засміялася дзвінко. І він сам здивувався, що відчув біль.

— Ти ж лицар, воїн! Хіба ви не терпите біль під час смертельного бойовища?

І Молибог погодився, що вона має рацію. Геремія не переставала цілувати його в шию, аж доки він відчув, що коліна його надломлюються, а в голові повно туману.

— Я стомився, — промовив безсило він. — Мені треба прилягти!

— Приляж, мій солодкий, — відказала принцеса й уста її були забарвлені сукровицею. — А я тебе ще раз за це поцілую!

У лицаря так крутилося в голові, що він ледь не гепнувся на підлогу у залізних латах, наче лантух картоплі. Він схопився рукою за вологу стіну і поволі сповз додолу.

Принцеса схилилася над ним і ще раз поцілувала його в шию. На цей раз її поцілунок був особливо довгим. І поки він тривав, залізні черевики Молибога перетворювалися на камінні. Далі кам’яніли коліна і стегна. А Геремія все цілувала і цілувала його, поки на підлозі не простерлася кам’яна подоба лицаря Чорної пір’їни. Тепер він не міг ані поворухнутися, ні зітхнути. Його обличчя було цілком спокійне, кудись зникла навіть глибока зморшка між бровами. Схоже, нарешті Молибог знайшов свій вічний прихисток.

Після останнього цілунку принцеса витерла кривавого рота, промовила вголос: «Цілком порожній!» — і пхнула ногою кам’яного гостя. Лицар незворушно лежав. Натомість обличчя принцеси набуло свіжості, і якби не чорнота, то на ньому, певно, виступив би рум’янець. Вона роздивляла себе в маленьке люстерко, яке тримала в труні, хоча очі її були заплющені і навряд чи вона щось бачила.

Далі розчесалася срібним гребінцем, поправила золоту стрілку у лискучому, як воронове крило, волоссі й озвалася сама до себе:

— Сподіваюся, батечко не залишить мене завтра впроголодь, як минулого тижня! Це було нестерпно! Не можна ж так знущатися з рідної дитини. У цього лицаря кров була геть несмачна. Якби не голод, я б її нізащо не пила.

Після цього красуня лягла у домовину, склала руки на грудях і завмерла.

Пинтя прокинувся від моторошного плачу за стіною. Хтось так ридма ридав, наче прощався із життям. Від цього жаского плачу розбійник зловив дрижаки. Він перехрестився, підняв голову і побачив біля стіни Кудлоша, який вищирив ікла і, здавалося, зараз кинеться на рожевий мур. Над ліжком із шовковими завісами на стіні висів гобелен, що зображав сцену королівського полювання на оленя. Згори картини яснів вишитий напис: «Здогадатися треба самому, як поводитись в домі чужому».

Парубійко