Роберт Джеймс Воллер - Мости округу Медісон

Машина трохи подалася назад, хрускаючи рінню. З-під коліс урозтіч кинулися курчата. Джек із гавкотом загнав одне з них до повітки з технікою.

Роберт Кінкейд висунув руку у вікно й помахав на прощання. Франческа помітила, як сонячне проміння зблиснуло на срібному браслеті. Два верхні ґудзики його сорочки були, як завжди, розстібнуті.

Він повільно виїхав з двору й рушив далі, а Франческа все витирала очі, намагаючись розгледіти його. Проте дивні райдужні плями застеляли їй зір – то сонце вигравало в її сльозах. Як і в день їхньої першої зустрічі, вона підбігла до воріт і дивилась, як старий пікап, підстрибуючи, віддаляється від неї. Перед самісіньким поворотом машина зупинилася, дверцята кабіни відчинились, і Роберт став на підніжок, щоб іще раз скинути очима на Франческу. На відстані ста метрів вона видавалася йому зовсім маленькою.

Розігрітий Гаррі нетерпляче гуркотів, чекаючи, коли йому дозволять їхати далі. Застигнувши на місці, Роберт і Франческа просто дивились одне на одного – вона, дружина фермера з Айови, і він, створіння майже всохлої гілки еволюційного дерева, один з останніх на землі ковбоїв. Усі прощальні слова були вже сказані. Тридцять секунд його гострий погляд фотографа намагався запам’ятати кожну деталь, створюючи незабутній образ.

Кінкейд зачинив дверцята, завів мотор і знов заплакав, повертаючи автівку ліворуч у бік Вінтерсета. Перш ніж дерева, посаджені вздовж північно-західної межі ферми, мали сховати Франческу від нього, він востаннє озирнувся й побачив, як вона сидить на закуреній дорозі, схрестивши ноги й обхопивши голову руками.

Річард з дітьми приїхали надвечір. Їм кортіло розповісти про ярмарок і похвалитися відзнакою, яку виграв бичок, проданий згодом на забій. Керолін миттю кинулася до телефона. А Майкл, як і кожної п’ятниці, взяв машину й подався до міста, щоб потинятися з хлопцями по майдану, окликаючи проїжджих дівчат. Річард увімкнув телевізор і заходився жувати кукурудзяний хліб з маслом та кленовим сиропом, нахвалюючи раз у раз кулінарні здібності дружини.

Вона сиділа на гойдалці, на парадному ґанку. Річард вийшов до неї о десятій, коли телевізійна програма скінчилася. Він потягся всім тілом і сказав:

– Без сумніву, так приємно бути вдома.

Потім, глянувши на неї, спитав:

– З тобою все гаразд, Френні? Ти наче трохи втомлена, чи замріяна, чи ще яка.

– Та ні, все добре, Річарде. Я рада, що ви повернулися додому живі й здорові.

– Гаразд, я в ліжко. Цей тиждень на ярмарку був такий довгий, що я геть виснажився. Ти йдеш, Френні?

– Не тепер. Так добре надворі. Я, мабуть, посиджу ще трохи.

Франческа була втомлена й боялася, що в Річарда на думці секс, а цього б вона вже сьогодні просто не витримала.

Вона тихенько гойдалася вперед-назад, відштовхуючись від долівки босими ногами, і чула, як чоловік походжає їхньою спальнею нагорі. З глибини будинку лунала музика – Керолін увімкнула радіо.

Наступні кілька днів Франческа уникала подорожей до міста, ні на мить не забуваючи, що Роберт Кінкейд перебуває лише за кілька миль звідси. Правду кажучи, вона не була певна, що зможе стриматися, коли побачить його. Вона, либонь, кинеться до нього й крикне: «Негайно! Їдьмо звідси негайно!» Колись вона безстрашно ризикнула й зустрілася з ним на Кедровому мосту. І тепер був не менший ризик побачитися знову.

До вівторка харчі вдома майже закінчилися, до того ж Річардові знадобилася деталь до кукурудзозбирального комбайну, якому він саме давав лад. День тягся повільно, стояв легкий туман і безперестанку дощило. Було не по-серпневому холодно.

Річард швидко знайшов потрібну деталь і пив каву з іншими чоловіками в кафе, поки Франческа купувала харчі. Він знав, скільки їй зазвичай треба часу, і чекав на неї в машині перед супермаркетом. Побачивши дружину, Річард вистрибнув з автівки у своїй бейсбольній кепці «Елліс-Чалмерз» і допоміг покласти пакети у «форд». Кілька пакетів довелося поставити біля її колін. І вона миттю згадала про штативи та рюкзаки.

– Треба ще раз заїхати до господарчої крамниці. Я забув купити ще одну запчастину, яка може мені стати в пригоді.

Вони попрямували на північ Сто шістдесят дев’ятою федеральною трасою, яка водночас була й головною автомагістраллю Вінтерсета. За квартал, на південь від заправної станції «Тексако», Франческа побачила Гаррі, що саме рушив звідти з увімкненими двірниками, виїжджаючи на автостраду просто перед ними.

За мить вони опинилися позаду старого пікапа. Випроставшись на сидінні «форда», жінка побачила чорний брезент, засунутий під стару шину. Під брезентом проступали валіза й футляр з гітарою, підперті запасною шиною. Заднє скло кабіни заливав дощ, проте вона змогла розгледіти голову водія. Роберт нахилився вперед, ніби шукав чогось у бардачку. Вісім днів тому він зробив так само, і його рука ковзнула тоді вздовж її стегна. А тиждень тому в Де-Мойні вона купила рожеву сукню.

– Ця машина далеченько від’їхала від дому, – зауважив Річард. – Номер вашингтонський. Здається, жінка за кермом. Принаймні волосся довге. А втім, стривай! Закладаюся, що це той самий фотограф, про якого казали в кафе.

Ще кілька кварталів вони їхали слідом за Робертом Кінкейдом. Там, де Сто шістдесят дев’ята федеральна траса перетиналася з Дев’яносто другою айовською трасою, що пролягала із заходу на схід, була розв’язка з інтенсивним рухом в усі боки. До того ж ішов дощ і дедалі густішав туман.

Вони простояли секунд із двадцять. Роберт був попереду, лише за якихось десять метрів від неї. Вона все ще могла змінити. Вистрибнути на дорогу, підбігти до правих дверцят Гаррі й забратися в кабіну – туди, де рюкзаки, холодильник і штативи.

З того часу, як Роберт Кінкейд поїхав від неї в п’ятницю, Франческа усвідомила: хоч яким сильним видавалося їй тоді кохання до нього, а проте вона страшенно недооцінила свої почуття. Неймовірно, але то була щира правда. Аж тепер Франческа почала розуміти те, що він збагнув відразу.

Однак вона сиділа, прикута до свого місця ланцюгами обов’язків, і дивилась у вікно – так напружено, як ще ніколи в житті. Лівий сигнальний ліхтар його пікапа замиготів. Мить – і Роберта вже не буде. Річард тим часом крутив ручку радіоприймача.

Відтоді все розгорталося перед Франческою, наче в уповільненому фільмі. Примха розуму. Наближався поворот, і… повільно… повільно… він вивів Гаррі на перехрестя. Вона уявляла, як його довгі ноги натискають педалі зчеплення й газу, як виграють м’язи його правої руки, коли він перемикає швидкість, звертаючи ліворуч на Дев’яносто другу айовську трасу, що через містечко Кансіл-Блаффс та Чорні пагорби веде на північний захід… Повільно… Повільно… Як же повільно…