Володимир Іванович Савченко - Привид часу

іскристому фоні зірок і туманності тепер можна було розрізнити чорний диск її без телескопа. Швидкість корабля зменшилася вдвічі. Була середина умовної ночі. Тоні чергував в обсерваторії: спостерігав зорі то неозброєним оком, то прикладався до окуляра телескопа. Корнєв і Аскер спали в підвісних койках. Зненацька їх розбудив тріумфуючий крик, що залунав у динаміках:

— Планета! Планета!

Капітан і фізик посхоплювалися з койок і, як були, босі прибігли в обсерваторію. Тоні разом із сферою і телескопом описував кола. Він то наводив трубу на оранжеве «мниме світло», то повертав її на сто вісімдесят градусів і розглядав краї чорного диска Г-1920. З обсерваторії віяло холодом. Космос висмоктував тепло з-під прозорого ковпака.

— Ану, лишень, дай подивитись! — нетерпляче кинув Бруно.

Летьє зупинив півсферу, що оберталася. Корнєв і Бруно влаштувалися на сидіннях і, щулячись від холоду, по черзі заглядали в телескоп. Слабі очі Бруно помічали тільки оранжеву іскорку, що дуже повільно повзла по чорній плямі. Корнєв і Летьє розрізняли диск планети — правда, маленький і розмитий аберацією лінз на граничному збільшенні. А на світній плямі лжезорі в інший бік повзла чорна цятка. Ніяких подробиць на малюсінькому тілі планети астронавти не розгледіли.

— Назвемо її планетою Марини, — запропонував Тоні. — Дівчина ж перша заговорила про неї!

Планета була невелика, завбільшки з Меркурій. Оберталася дуже близько від зорі і, отже, швидко. В наступні дні астронавти зробили обчислення, наскільки це було можливо на такій віддалі: визначили період обертання планети, її відстань од зорі, поперечник, масу, сфотографували і дослідили спектрограми відбитого від атмосфери світла. Атмосфера планети містила багато крем’янистого пилу, вуглекислоти, азоту, зате в ній зовсім не було кисню.

Найбільше здивувало астронавтів те, що тут, у чужому земним законам світі, є такі самі хімічні елементи, як і на Землі.

— Спільність у будові протилежних світів! — захоплювався Бруно. — Але ж тут чужа галактика! В принципі цього могло й не бути…

— А от на зустріч з жителями цієї планети розраховувати, на жаль, не доводиться, — зітхнув Тоні. — Їх там нема…

— Не журися, — втішав його Корнєв. — Там ще можуть бути істоти іншої природи. Життя розмаїте…

І все ж цих відкриттів було мало, надто мало, щоб заповнити життя. До того ж вони бентежили своєю буденністю. І гравітаційне відштовхування зорі, і її чорний диск, і планета — все було передбачено нетерплячим розумом дослідників, що випереджає події. Напружене чекання великого і несподіваного не розряджалося нічим і стомлювало більше, ніж непосильна робота. «А чи варто було ради цих небагатьох даних летіти сюди? Чи варто було прирікати на риск себе і товаришів, які десь у льодяних брилах линуть до Сонця? — закрадався сумнів. — Варто! — вперто труснув головою Корнєв. — Звичайно, скептики знайдуть у нашій експедиції багато недоліків, помилок, недоладностей. У них для цього досить часу. Навіть намалюють ідеальну картину, як би вони організували і здійснили цю експедицію. Нехай! Справа має бути завершена. До того ж ми не зустріли тут іншого зорельота з Землі. Отже, там покладаються на нас!»

Троє в «Буревіснику» занепадали духом. Корнєв це усвідомлював, але нічого не міг зробити. Астронавти в думках дедалі частіше верталися до Землі. Хотілось бачити небо, захід сонця, дерева, зустрічати людей, розмовляти, сміятися, сперечатись. Хотілося вітру, вечірньої тиші, сонця, холоднечі, жіночої ласки, дитячого сміху, газетних новин, видовищ. Кликав до себе світ людей з його простою величчю, радощами, безладдям і розмаїтістю.

Суперечки про природу Г-1920, про можливі ефекти біля неї, що потребували все глибших і глибших умоглядних міркувань і непосильної для людського мислення строгості понять, усім страшенно набридли і припинились. Збиралися, розмовляли про земне життя, мріяли: що буде, коли повернуться.

Найбільше їх непокоїла думка про трьох товаришів, викинутих у простір. Чи долетіли вони до Сонячної? Чи перехопили їх? Корнєву ставало не по собі, коли він згадував, що всі надії на щасливий кінець тримаються на неміцній ниточці радіограми, яку вони послали до Землі.

Тоні якось узявся за розрахунки, писав на папері цифри, формули. Потім оголосив:

— Коли ми повернемось на Землю, моєму синові сповниться шість років. Чудовий хлопець буде, га?

— Якщо в Галинку вдасться, — добродушно вколов Бруно. — І взагалі, чого ти такий упевнений? Може бути й дочка.

— Син, — твердо мовив пілот. — Син — і ніяких розмов. Навчу його літати: спочатку на орнітоптері, потім на вертольотах, на швидкісних літаках, на ракетах. Мій син повинен літати… Іване, а ти що робитимеш, коли повернешся?

— Що? — Корнєв відповів не відразу. Він ніколи не думав про це, заклопотаний справами експедиції. — Ну… піду викладати куди-небудь, в інститут, у школу космонавтів. Наш досвід тепер пригодиться. Готуватиму молодих…

— Он як! — пілот підняв брови, саркастично усміхнувся. — А в музей не хочеш?

— У який музей?

— Історії техніки, історії космонавтики. Експонатом і за сумісництвом гідом… «Праворуч, діти, колекція напівпровідникових мінералів з Плутона і загадковий звір — саламандра в спиртовій банці, а ліворуч — колишній капітан «Буревісника» Корнєв. Він непогано зберігся, хоч йому сто п’ятдесят років. А зараз, діти, дідусь Корнєв поділиться з нами своїм космічним досвідом: розповість, як він летів не туди…»

— Ну, знаєш! Аскер весело зареготав.

— Що «знаєш»? Мені смішно: він викладатиме, розповідатиме про наш досвід… Мине сто років! Наш досвід становитиме суто історичний інтерес. Там за цей час набудують таких зорельотів! Не знаю, як хто, а я, — Тоні мрійно примружив очі, — прилечу сюди ще не раз. Хай не першим пілотом — куди мені, застарілому! Хоч провідником. А сюди ще літатимуть і літатимуть, поки не дослідять цей світ як слід, поки не навчаться використовувати нові знання.

— Він має рацію, капітане, — втрутився фізик. — Ця зоря — наше минуле, теперішнє і майбутнє. Тут ми — на передовій ділянці пізнання світу. Все інше в нашому житті не має значення. Так вийшло, від цього нікуди не дінешся. І, гадаю, непогано вийшло!

— А сам ти що збираєшся робити? В експедицію ж тебе більше не візьмуть, старуватий.

— Е, у мене стільки задумів, — махнув рукою Аскер, — за два життя не впораюсь! Розвиватиму теорію речовини з антимасою, спробую добути її експериментально. По-моєму, у Всесвіті є багато різних речовин, що складаються з невідомих нам частинок, ядер, атомів. Вони формують різні простори навколо себе — з найрізноманітнішими властивостями. От би побудувати єдину теорію: як властивості речовини формують властивості простору.

— А ти не боїшся, що все це уже відкрито і зроблено? — спитав Іван. — За сто років і наука далеко просунеться.

— Буду радий, — усміхнувся фізик. — У всякому разі, не ображуся,