Євген Петрович Петров - Золоте теля

усією рішучістю, на яку здатна людина сильна, сувора й озлоблена безконечним чеканням.

Сьогодні, нарешті, він вирішив освідчитись Зосі у своїх почуттях і запропонувати свою руку, де бився пульс, маленький і злий, як ховрашок, і своє серце, сковане казковими обручами.

— Так, — сказав він. — Отакі-то діла, Зосю Вікторівно.

Зробивши це повідомлення, громадянин Корейко схопив зі столу попільницю, на якій було написано дореволюційний заклик: «Чоловік, не гніви свою дружину», і почав уважно в неї вдивлятись.

Тут конче потрібно пояснити, що на світі немає такої дівчини, яка б не знала принаймні за тиждень про вилив почуттів, що назрівають. Саме через те Зося Вікторівна стурбовано зітхнула, спинившись перед дзеркалом. Вона мала той спортивний вигляд, який за останні роки набули собі всі гарні дівчата. Перевіривши цю свою якість, вона сіла навпроти Олександра Івановича й приготувалася його слухати.

Але Олександр Іванович нічого не сказав. Він знав лише дві ролі: службовця й підпільного мільйонера. Третьої він не знав.

— Ви чули новину? — запитала Зося. — Побєрухіна вичистили.

— У нас теж почалася чистка, — відповів Корейко, — багато полетить. Наприклад, Лапідус-молодший. Та й Лапідус-старший теж добрий…

Тут Корейко помітив, що він іде стежкою злиденного службовця. Свинцева замріяність знову опанувала ним.

— Так, так, — сказав він, — живеш самотнім, не знаючи насолод.

— Що, що не знаючи? — пожвавилася Зося.

— Не знаючи жіночої ласки, — зауважив Корейко здушеним голосом.

Не бачачи з боку Зосі ніякої підтримки, він почав розвивати свою думку.

Він уже старий. Тобто не те, щоб і старий, але й не молодий. І навіть не те, щоб не молодий, а просто час іде, роки минають. І саме цей плин часу й навіває на нього різні думки. Наприклад, про шлюб. Хай не думають, що він якийсь собі ось такий… Він, взагалі, славний. Зовсім сумирна людина. Його треба жаліти. І йому здається, що його можна й любити. Він не хвалько, як інші, і не любить кидати слова на вітер. Чому б одній дівчині не вийти за нього заміж?

Висловивши свої почуття ось в такій несміливій формі, Олександр Іванович сердито глянув на Зосю.

— А Лапідуса-молодшого справді можуть вичистити? — запитала ребусникова онука.

І, не чекаючи відповіді, заговорила по суті справи. Вона прекрасно розуміє. Час справді лине страшенно швидко. Ще недавно їй було дев'ятнадцять, а зараз уже двадцять. А ще через рік буде двадцять один. Вона ніколи не думала, що Олександр Іванович якийсь там такий. Навпаки, вона завжди була певна, що він славний. Кращий від багатьох. І, звичайно, вартий усього — Але в неї саме зараз якісь пошуки чогось, чого— вона ще й сама не знає. Взагалі вона зараз вийти заміж не може. Та й яке у них може скластися життя? У неї—пошуки. А в нього, якщо казати чесно й одверто, всього-на-всього сорок шість карбованців на місяць. І потім вона його ще не любить, що, взагалі кажучи, теж дуже важливо.

— Які там сорок шість карбованців! — страшним голосом сказав раптом Олександр Іванович, підводячись на весь зріст. — У мене… У мене…

Більше він не сказав нічого. Він злякався. Починалась роль мільйонера, і це могло закінчитися фатально. Його пойняв такий страх, що він навіть почав мурмотіти про те, що не в грошах щастя. Але в цю мить за дверима почулося чиєсь сопіння. Зося вибігла в коридор.

Там стояв дід у своєму білому брилі, що виблискував солом'яними кристалами. Він не зважався ввійти. Від горя його борода висіла віником.

— Чому так швидко? — вигукнула Зося. — Що сталося?

Старий звів на неї очі, у сльозах.

Злякана Зося підхопила старого за гострі плечі й швидко потягла до кімнати.

Після довгих прохань дід нарешті почав розповідати.

Все йшло чудово. До редакції «Молодіжних відомостей» він добрів без будь-яких пригод. Завідуючий відділом «Розумові вправи» зустрів ребусника напрочуд ввічливо.

— Руку подав, Зосенько, — зітхнув старий. — Сідайте, каже, товаришу Синицький. І тут мене й приголомшив. — А наш відділ, каже, закривають. Прибув новий редактор і заявив, що наші читачі не потребують розумових вправ, що їм, Зосенько, потрібен спеціальний відділ шашкової гри. Що ж буде? — запитую. — Та нічого, каже завідуючий, не піде лише ваш матеріал — і тільки. А шараду мою дуже хвалив. Ну, чисто тобі пушкінські рядки, особливо це місце: «Мій перший склад на дні морському, на дні морському другий мій склад».

Старий ребусник ще довго совгався на дивані й скаржився на засилля радянської ідеології.

— Знову драма! — вигукнула Зося. Вона одягла капелюшок і пішла до дверей. Олександр Іванович рушив і собі за нею, хоч розумів, що йти не слід було б. На вулиці Зося взяла Корейка попід руку.

— Все ж таки ми будемо дружити, правда?

— Було б краще, коли б ви вийшли за мене заміж, — одверто буркнув Корейко.

У розчинених навстіж буфетах штучних мінеральних вод юрмилися молоді люди без капелюхів, в білих сорочках з засуканими вище ліктя рукавами. Сині сифони з металевими кранами стояли на полицях. Довгі скляні циліндри з сиропом на вертушці мерехтіли аптекарським світлом. Іранці з сумними обличчями підсмажували на жаровнях горіхи і чадний дим закликав сюди гуляючих.

— В кіно хочеться, — примхливо сказала Зося. — Горіхів хочеться, зельтерської з сиропом.

Корейко був готовий для Зосі на все. Він вирішив навіть трохи порушити свою конспірацію, витратити карбованців п'ять на гульню. Зараз в його кишені у плоскій бляшаній коробці від цигарок «Кавказ» лежало десять тисяч карбованців кредитками по двадцять п'ять червінців кожна. Але коли б він навіть втратив розум і вирішив вийняти хоч одну таку купюру, її все одно не розміняли б у жодному кінематографі.

— Зарплату затримують, — сказав він у цілковитому відчаї. — Платять дуже неакуратно.

В цю хвилину з натовпу виринув молодик у чудових сандаліях на босу ногу. Він салютував Зосі підняттям руки.

— Привіт, привіт, — сказав він, — маю дві контромарки в кіно. Хочете? Тільки зараз.

І молодик в чудових сандаліях підхопив Зосю і повів її під тьмяну вивіску кіно «Камо грядеші», колишній «Кво вадіс».

Цієї ночі конторник-мільйонер не спав вдома. До самісінького ранку блукав у місті, бездумно переглядаючи фотокартки голих немовлят у скляних вітринах фотографів, підкидав ногами гравій на бульварі і вдивлявся в темну безодню порту. Там вели розмову невидимі пароплави, чулися міліцейські свистки і крутився червоний вогник маяка.

— Проклята країна! — бурмотів Корейко. — Країна, в якій мільйонер не може повести свою наречену в кіно. Зараз Зося здавалася йому нареченою.

Над ранок блідий від безсоння Олександр Іванович забрів на околицю міста. Коли він проходив Бесарабською вулицею, йому почулися