Марина та Сергій Дяченко - Брамник

коні занурювали морди в торби з вівсом, почеплені їм на шиї, тьмяно поблискувала сонна риба на слизьких від луски прилавках. Руал шукав іще якогось заробітку. Пес не відставав ані на крок, поки базарна колотнеча не занесла обох углиб м’ясних рядів.

Тут сталася маленька пригода — з надр кривавого царства м’ясників з’явилася раптом зграя величезних, вгодованих тельбухами собак. Руалів пес видав щось подібне до «Ах!» і сів на хвіст, наче в нього підігнулися лапи. Наступної миті зграя здійняла нестерпний гавкіт, кинулася на чужинця, й атака миттєво переросла в гонитву.

Руал завмер, безпорадно озираючись, неспроможний бодай щось почати. Гавкіт і вереск стрімко віддалилися, потім ненадовго наблизилися знову, й нарешті розчинились у лементі базарного натовпу.

Ільмарранен відчув себе нестерпно самотнім. Глухо стукотіли об колоди сокири м’ясників.

— Не стовбич на проході, роззяво!

Руала сердито відштовхнули вбік; намагаючись встояти на ногах, він ударився об чиюсь спину. Той, кого він ненароком штовхнув, похитнувся, але встояв. Ільмарранен схопився за дерев’яний стовпець, який утримував пістряве накриття ятки.

— Даруйте… — пробурмотів Руал.

Чоловік, якого він штовхнув, був худорлявий, невисокий і з одягу більш схожий на городянина, ніж на сільського жителя. Зараз на його тонкому смаглявому обличчі лежала квітчаста тінь від ятки, у напівтемряві приязно зеленіли звужені іронічні очі.

— Нічого, — неголосно відгукнувся незнайомець, — буває.

Ільмарранен піймав себе на тому, що досі його розглядає, зніяковів і відвів погляд.

Власник ятки, що вигулькнув невідомо звідки, нагримав на обох:

— Ну-бо, проходь, не заступай товару!

Незнайомець поблажливо посміхнувся і відійшов. Руал, сам не знаючи навіщо, відійшов слідом.

— Нетутешній? — спитав його незнайомець.

— Начебто… мандрівник, — відгукнувся Ільмарранен.

Той покивав.

— Ви ніби теж… не з цих країв, — по нетривалій паузі припустив Руал.

— Я комерсант, — охоче повідомив незнайомець, — подорожую, прицінююся…

Вони поволі йшли поміж рядів. Сонце стояло в зеніті, базар божеволів.

— Достаток, — сказав комерсант. — Але бракує тієї екзотики, що така люба серцю аристократа. Як ви гадаєте?

Руал знизав плечима.

— Свен, — відрекомендувався торговець і простяг вузьку долоню Руалові. Ільмарранен механічно її потис, потім згадав, що треба назвати себе:

— Руал.

— Я людина з півночі, Руале, — неквапом провадив Свен, — цей степ багатий, але такий одноманітний… Ви не бажаєте присісти?

Вони влаштувалися на якихось мішках у затінку крихітної дощаної халабуди, яка слугувала за склад. Цим само притулком скористалися двоє дівчаток-підлітків, обидві з кошиками й у пістрявих хустках.

— Ви, здається, теж прийшли з півночі, — припустив Свен, із задоволенням простягаючи стомлені ноги. — Ви мене зрозумієте. Я нудьгую за лісом, клубками коренів, зарослими яругами, непролазними заростями ліщини, лісовими озерами… Тут сухо й нудно. Степ, як блудниця, байдуже стелиться під кожного з трьох сотень вітрів…

— І ніде сховатися, — сказав Руал.

— От-от! — підхопив співрозмовник. — Саме так!

Дівчатка, які спочивали поряд на мішках, жваво базікали; разів зо два до вух Руала долинуло голосно вимовлене слово «вовкулака». Він прислухався.

— Десятьох уже загриз…

— Та нехай мене медом мажуть, а я сама через поле не піду!

— І я не піду…

Свен помітив, що Руал дослухається до розмови, й посміхнувся:

— Це вони про що?

— Про перевертня, — сказав Ільмарранен. — Начебто всі тут у них вовкулаки бояться.

Свен знизав плечима, усім своїм виглядом виражаючи здивування з приводу настільки незначних і кумедних проблем:

— Вони, бачте, бояться вовкулаки… Їм начхати на спеку, на пилюку, на сонце, у них по одному дереву на селище і по одному колодязі на село, та й той пересох… Перевертень!

І Свен витяг із-за пазухи баклагу. Ільмарранен інстинктивно зробив ковток.

— Пийте, Руале, — радо запропонував Свен, простягаючи воду співрозмовнику.

Ільмарранен спробував відмовитися, але Свен вклав баклагу просто в руку, що її від підніс, протестуючи. Руал не встояв і притулився губами до горлечка. Гостра насолода від прохолодної свіжої води, що заструменіла в горлянку, на кілька секунд паралізувало його, притупила думки й підкорила волю. Заворожений щастям вгамування спраги, він мало не випив усе.

— Світле Небо, — пробурмотав він, повертаючи баклагу. — Я, здається, залишив надто мало…

Свен не розгнівався і не засмутився:

— Нічого… Мені вистачить.

І теж приклав баклагу до губів.

Пронизливий жіночий вереск почувся з протилежного боку халабуди і змусив його похлинутися. Дівчатка, які сиділи поруч, скочили, мов ужалені. Гамір торговища на мить притих, щоб наступної миті вибухнути подивом і тривогою.

— Пху на тебе… — сказали з-під сусіднього воза. — Що за чума так репетує?

Вереск змінило збуджене, перелякане голосіння:

— У сараї, у сараї! Ззаду хотів накинутися!

Люди витягали шиї, дехто кидав торгівлю й підтюпцем біг до місця події, зацікавлено бурмочучи:

— А щоб тобі… Пху на тебе…

Свен нарешті відкашлявся. Невдоволено зробив припущення:

— Гаманець у неї зрізали, звичайно.

З протилежного боку халабуди збиралася юрба:

— Та що таке? Хто?

— Вовкула-ака! — с новою силою заволала жінка.

Свен підскочив і видав дивний здавлений звук, щось на кшталт «Агм». Баклага здригнулася в його руці, й Руалові мимохіть подумалося, що комерсант, схоже, трохи боязкий.

Дівчаток ніби водою змило. З-під найближчого воза вискочив скуйовджений хлопець, заметався, збиваючи з ніг цікавих. Навколо халабуди закрутився людський вир — хтось щодуху втікав, хтось, навпаки, пробирався ближче. Руал і його співрозмовник зненацька виявилися в центрі подій.

— З глузду вони з’їхали, — переконано кинув Свен. — Поглянемо, що там, Руале?

Така пропозиція не в’язалася з боягузтвом, у якому запідозрив Руал свого нового знайомого.

Крізь невпинне голосіння жінки тепер пробивалися інші голоси:

— Та хто бачив, хто?

— У сараї…

— Попався, нарешті!

— Відійди! Ану, відійдіть усі!

Далі до людського галасу долучилися заливчасті голоси численних псів — можливо, тих самих, зустрінутих Ільмарраненом у м’ясних рядах.

— Ну ж бо, Руале! — Свен був збуджений і, здається, веселий. — Ходімо поглянемо, як місцеві жителі поводяться з перевертнями!

Ільмарранен не відповів, лише припав до стіни халабуди, зазираючи в чималий круглий отвір на місці колишнього сучка.

Всередині, у півмороку, до якого не відразу звикло око, серед безладно накиданих барил, лантухів і дерев’яних ящиків безформною купою тремтіла величезна, сіра істота, яка забилася в куток — Руал бачив у плямі курного світла тільки передню лапу й притиснуте порване вухо.

— О Небо… пробурмотів Ільмарранен і відсахнувся. — Мій пес!

А події тим часом розвивалися. По той бік халабуди голосно радилися:

— Підпалити — і край…

— Дурний — підпалити! Там у мене товару на два дні…

— Згадаєш про свій товар, коли ця тварюка на тебе кинеться!

— Давайте, люди, збирайте солому.

— Взагалі ж, осиковий кілок потрібен…

— А хто в сарай піде, га? Солому збирай!

— На сусідів перекинеться! Усе погорить до пня…

— Відтягніть воза! Дітей заберіть!

Слідом