Густав Майрінк - Білий домініканець

Ми можемо уникнути цього страшного закону відплати й покарання, тільки коли сприйматимемо події з думкою: «Все це діється з однією-єдиною ціллю: збудити в нас духовне життя!» Що б ми не робили, у всьому маємо керуватися цим засновком! Духовне ставлення до дії — це все; дія сама по собі — це ніщо. Страждання тільки тоді буде розважним і дасть плоди, коли ми дивитимемося на нього саме такими очима. Повір мені, в цьому разі ти не тільки легше терпітимеш біль, — він швидше стишиться, і за певних умов перетвориться на свою протилежність. Часом те, що діється в таких випадках, межує з чудом, при цьому відбуваються не тільки внутрішні зміни, — якимось дивом змінюється й зовнішня доля. У скептиків таке твердження, звісно, викличе посмішку, проте вони готові кпити з чого завгодно…

Можна сказати, що душа не терпить, коли ми заради неї страждаємо більше, аніж ладні витримати».

«А що слід розуміти під «оживленням десниці»? — питаю я. — Це просто початок духовного розвитку або ж ідеться про якусь іще мету?»

Мій батько на хвилю замислився.

— Як тобі все пояснити? Про це можна говорити тільки за допомогою образів. Як і всі тілесні форми, члени нашого тіла — лише символи певних духовних понять. Десниця — це, так би мовити, символ вправності, дії, творення. Коли наша рука духовно оживає, це означає, що ми стали творцями, творцями «потойбіч», тоді як раніше ми бували там лише уві сні. Так само справа стоїть зі «проказуванням», «писанням» і «читанням». Говорити, з земного погляду, — це щось переказувати, тобто чимось ділитися. Чи зробить з цього свої висновки той, з ким ми ділимося, залежить тільки від нього самого. З «духовною» мовою все не так. Тут ніхто нічого не переказує, бо кому тут щось перекажеш, коли «я» і «ти» там — одне й те саме?

«Говорити» з погляду духовного означає творити. Це магічне зі-з’явища-звання. «Писання» тут на землі — це минуще нотування якоїсь думки. А «потойбіч» писати означає викарбовувати думки на скелі вічності. Тут на землі «читати» — це опановувати сенс написаного. А там, у потойбічному, «читати» — це пізнавати великий незмінний закон і діяти згідно з ним в ім’я єдиної гармонії! Але як на мене, мій милий хлопчику, що, поки ти ще геть не одужав, нам не випадає говорити про такі мудрощі!

— А що, коли ти розкажеш мені про мою матір, батьку? Як її звали? Я ж про неї нічогісінько не знаю! — раптом зірвалося питання з моїх уст.

Було вже запізно, коли я помітив, що роз’ятрив рану в його серці. Розхвилювавшись, він почав ходити сюди-туди по кімнаті і рвав слова.

— Дитятко моє дороге, звільни мене від клопоту оживляти минуле! Вона кохала мене. Так, я це знаю. А я… а я кохав її так невимовно…

Зі мною трапилося те ж таки, що і з усіма нашими предками. Все, що пов’язано з жінкою, було для нас, чоловіків з роду фон Йохерів, мукою і приреченням. Ані ми до цього не привинились, ані наші матері. Крім того, як ти знаєш, у нас завжди народжується хіба один син, і на цьому наш шлюб закінчується, так наче в цьому і полягає єдиний його сенс. Ніхто з нас не був щасливий у шлюбі. Можливо, тому, що всі наші дружини були або занадто молоді, як моя, або значно старші за нас.

Між нами ніколи не було тілесної гармонії. З кожним роком ми даленіли одне від одного. Чому вона пішла від мене? Якби я тільки це знав! Але я не хочу… не хочу цього знати!

Чи зраджувала вона мене? Ні! Я б це відчув! Я б це відчував і зараз. Можу тільки припустити, що в ній, далебі, прокинулося кохання до когось іншого, і коли вона збагнула, що вже не при силі змінити свою фатальну долю й змінити мене, то вирішила залишити мене назавжди і померти.

— Але ж, батьку, чого вона мене підкинула?

— Я маю лише одне пояснення: вона була затятою католичкою і вважала наш духовний шлях диявольською зблудою, хоча ніколи щиро про це не говорила. Вона хотіла вберегти тебе від цього, а це сталося б тільки в тому разі, якби вона назавжди вирятувала тебе з мого впливу.

Ти — мій рідний син, і в цьому можеш не сумніватися, таки-так. Тільки тебе вона могла назвати Христофором[11], і вже одне це для мене є неспростовним доказом того, що ти — не син когось іншого.

— Батьку, скажи мені ще тільки одне: як її звали? Коли я згадую про неї, то хотів би називати її на ймення.

— Звали її… — батько раптом спав з голосу, мов у горлі йому застрягло якесь слово… — звали її… звали її… Офелією…

Ось я і знову можу виходити на вулицю. Та батько заборонив мені запалювати ліхтарі, ані зараз, ані потім. Я не знаю, чому. Як і раніше, до мене, це робить тепер служанець з міської ратуші. Перше, куди я прямую з тремтінням у серці, — це до вікна на терасі. Однак у будинку щільно запнуто ґардини.

Простовбичивши у сутіску не знати скільки, я стрічаю стару, яка служила у сусідів, і випитую у неї все. Цієї миті все, що я неясно відчував і чого так боявся, стало реальністю! Офелія залишила мене! Стара сказала мені також, що разом з Офелією до столиці дмухнув і актор Паріс. Тепер я знаю також, чого підписав вексель: пам’ять повернулася до мене. Він обіцяв мені, що Офелія не виступатиме в театрі, коли я прироблю йому грошенят.

І вже за три дні він схибив свою обіцянку! Щогодини я ходжу до лавки в саду. Я намагаюся переконати себе: Офелія сидить там і чекає на мене, хіба що вона десь причаїлася, щоб на радощах з криком кинутися мені в обійми! Часом я ловлю себе за дивним заняттям: я рию пісок навколо лавки, взявши в руки лопату з-під паркана, палицю, якийсь уламок дошки, будь-що, що в руку потрапиться, а іноді й просто руками. Земля ніби щось приховує, і я маю знайти це щось. У книгах розповідають про те, що, заблукавши в пустелі, так само, пальцями, знеможені спрагою мандрівці риють глибокі ями в піску. Я вже не відчуваю болю: він, того й диви, мене спопелить. А може, я так піднісся над самим собою, що стражданням уже мене не достати? Столиця лежить за