Клайв Стейплз Льюїс - Лев, Біла Відьма та шафа

такі білі, що це було помітно навіть у сутінках прихованої від сторонніх очей улоговини під покровом дерев. Нічого, окрім отих білих рук, Едмунд перед собою не бачив.

– Готуй жертву, – мимохідь кинула Чаклунка, і гном кинувся виконувати розпорядження. Він швиденько розстібнув Едмундові комірець сорочки та підіткнув усередину, потім ухопив Едмунда за волосся, спонукаючи закинути голову. До хлопця долинув дуже неприємний звук: вжик-вжик-вжик. Він насторожився: такий звук міг видавати лише один знайомий Едмундові предмет, а саме тоді, коли його, цей предмет, заточують. Отак «вжикати» міг лише ніж. Тільки тепер Едмунд збагнув, що згадана жертва – то він. В очах у нього потемніло, і він втратив свідомість.

Саме у цю хвилину звідусіль почулися крики, тупіт копит та хлопання крил, потім – чи то зойк, чи то вий, начебто з вуст королівських, – розібрати було неможливо, бо все змішалося до купи. Потім пута його послабшали, чиїсь сильні руки підхопили його та чийсь глибокий голос мовив:

– Покладіть його – хіба не бачите, його ж ноги не тримають… – дайте йому трохи вина… та не поспішай, бідолахо… все буде добре, малюче…

Потім, наче здалеку, він почув іще голоси – хтось перемовлявся:

– А де ж сама Відьма?.. Мені здавалося, ти її тримаєш… А от і ні – я тільки вибив у неї з рук ножа… А я гнався за гномом… Та хіба усіх наздоженеш?.. Невже втекла?.. А це що таке? Тьху ти, якийсь старий пень, хай йому грець!..

На цих словах Едмунд знову знепритомнів. Та тепер він був у надійних руках. Кентаври, єдинороги, лісові олені та птахи – з них складалася рятувальна партія, яку Аслан відрядив на пошуки Едмунда ще у попередньому розділі, – вирушили у похід назад, до Кам’яного Столу, передаючи майже бездиханне Едмундове тіло одне одному. Ніхто й не озирнувся. А дарма, бо в безлюдній улоговині коїлися речі доволі незвичайні, якщо не дивні.

Тож навколо було тихо й покійно, повний місяць заливав улоговину світлом. Поміж іншим, він освітлював і недоречно згаданий кимсь пеньок, і нічим особливо не примітний, хоча й чималенький за розміром, сивий валун.

Проте, якщо вдивлятися в них довше, якщо було б кому дивитися, то більш пильний погляд підказав би, що із тим пеньком та з тим валуном щось не те. Не те, як воно здається… Потім привиділося б (а насправді, і не привиділось, бо саме так все й було), що якось дуже вже той пень нагадує скрючену людську постать, що присіла навпочіпки та просто на очах перебралася ближче до валуна. Потім здалося б (а насправді, лише здалося б, що здається, бо все так і було), що валун вже не лежить, а сидить, більш того – валун із пеньком тихесенько перемовляються, і нарешті стає очевидним, що пеньок – не пеньок, а валун – не валун, а ніщо інше, як Чаклунка та гном. Ті, хто не розуміється на чаклунстві, можуть спитати: як же могло так статися, що їх усі шукають, а вони, виходить, нікуди й не поділися, а увесь цей час перебували на тому самому місці, можна сказати, у всіх на очах. Що ж, на те воно й чаклунство. Коли є в тебе чарівний жезл, достатньо змахнути ним, загадати бажання – і ось, шукай собі вітру в полі, а ти, знай собі, зачаївся десь неподалік та насміхаєшся з невдалих переслідувачів. Саме так вчинила Чаклунка: тільки-но в неї з рук вибили ніж, вона, замість того, аби стрімголов кинутися навтікача, лише змахнула своїм жезлом, і тієї ж миті зробилася невидимою для інших. Таким чином, вона врятувалася сама, та й жезл свій чарівний врятувала.

Наступного ранку, щойно дітлахи прокинулись (а цієї ночі вони вперше спочивали на м’яких подушках у великому шатрі), на них чекала радісна новина: Едмунда врятовано! Звістку про те дітлахам переповіла Бобриха, вона ж і повідомила їм, як пізно вночі його принесли до табору. А тепер він у Аслана. Після польового сніданку дітлахи висипали надвір і побачили, як Аслан з Едмундом біч-о-біч прогулюються по росній траві подалі від сторонніх вух та очей. З цієї причини переказати їх розмову не є можливим, бо однаково ніхто нічого не чув, тож про що там йшлося – достеменно невідомо. А сам Едмунд тільки й того, що якось прохопився, мовляв, ту розмову він запам’ятає на все життя, а далі – як води у рота набрав. Коли дітлахи підійшли ближче, Аслан злегка підштовхнув Едмунда їм назустріч.

– Ось і брат ваш, – мовив, – і це головне, бо хто давнє поминає – сам знає, що буває.

На тому Едмунд потис руку кожному, окрім Пітера, і перед кожним вибачився: «Простіть мене». На що кожен відповів: «Та що там! Пусте!». І кожен був ладен додати щось таке, невигадливе і просте, щось на зразок «та все гаразд», «облиш, ми знову друзі», от тільки потрібні слова щось не спадали на думку. А поки всі морщили лоба у пошуках доречних слів, до Аслана наблизився леопард.

– До вас гонець від супротивника, сір, з проханням про аудієнцію.

– Нехай підійде.

Леопард пішов та невдовзі повернувся, ведучи за собою вже знайомого нам гнома, найближчого поплічника Чаклунки.

– З чим завітав ти до нас, сину землі? – спитав його Аслан.

– Королева Нарнії, володарка Самотніх Островів та все таке інше воліють недоторканності, аби особисто вести перемовини у справах невідкладних, що стосуються як самої її, так і вас, – пишномовно сповістив він.

– Теж мені королева Нарнії знайшлася, – сплюнув Бобер. – Яке нечуване зухвальство…

– Не треба марнувати слів, – зупинив його Аслан. – Не за горами той час, коли всі сутні речі знов набудуть істинних імен своїх. А доти – що сперечатися щодо порожніх звуків. Перекажи своїй господині, нехай іде й нічого не боїться. Єдина в мене є умова: свій жезл нехай позаду залишить, хоча б біля того старого дуба.

На тому й постановили. А наглядати за дотриманням умов переговорів відправили двох леопардів.

– А що, як вона їх теж перетворить на каміння? – майже нечутно прошепотіла Люсі, звертаючись до Пітера.

Та ж сама думка, вочевидь, промайнула і в леопардів, оскільки шерсть у обох на карку стала дибки, та й задрані догори хвости занепокоєно здригалися, точнісінько як у того кота, який щойно уздрів незнайомого, до того ж небезпечного, собацюру.

– Все буде добре, – також пошепки відповів Пітер. – Він не дозволив, якби відчував, що станеться лихо.

Невдовзі на території табору на самому пагорбі з’явилася Чаклунка власною персоною і сміливо попрямувала до Аслана. Троє з дітлахів, що побачили її вперше, разом відчули, як поза спиною в них пішли мурашки. Звідусіль почулося глухе гарчання. Та