Бернард Шоу - Вибрані твори. Том I

й серйознiш, нiж ставиться вiн сам до себе. Фарсовi тривiальностi, — що їх я вжив, iдучи за модою часу, i що їхнi зразки, особливо яскравi, хоч заразом художнi й цiкавi, можна побачити в «Дерев’яному конику» Пiнеро, писаному роком пiзнiше i тепер популярному в репертуарi пана Джона Гера, — бринiли надмiрно надокучливо й дотепно, вжитi для сюжету такого глибокого, реального й сильного, який я обрав для своєї драми. Пан Арчер, бачивши, що я пошився у дурнi i з його, i з своєю темою, скоро вiдмовився працювати зi мною; задум, що був нам обом не дуже до смаку, розпався, залишаючи менi двi невдалi дiї незакiнченої i невизнаної п’єси. Одкопавши цю могилу, як я вже сказав, за сiм рокiв, я побачив, що саме тi якостi, якi унеможливлювали цю рiч iз звичайного комерцiйного погляду 1885 року, тепер, 1892 року, являли собою семе те, що потрiбно було для Незалежного Театру. Отже, я додав третю дiю, дав п’єсi штучну, глузливо бiблiйну назву «Вдiвцевi будинки» i передав пановi Ґрейну, а цей останнiй пустив її у свiт у «Королiвському Театрi», спочатку з усiма її ориґiнальними блазенствами. Вона справила сенсацiю, непомiрну як на її позитивнi, ба навiть неґативнi якостi; i я зразу набув слави безсоромного драматурга. Перша вистава викликала велике розворушення: соцiалiсти й «незалежнi» шалено плескали менi з принципу; звичайнi вiдвiдувачi прем’єр скажено шикали менi на тiй же пiдставi; я, на той час уже дещо досвiдчений «промовець стовпищ», як це звичайно неввiчливо звуть, сказав перед завiсою промову; газети дискутували п’єсу аж два тижнi, i не тiльки у звичайних театральних нотатках i рецензiях, але й у передових статтях та листах. Кiнець кiнцем текст п’єси надрукували iз вступом пана Ґрейна, веселою розповiддю пана Арчера про нашу ориґiнальну спiвпрацю та з довгою передмовою i багатьма добiрними полемiчними додатками вiд автора, в енергiйнiшому, самозакоханому, бойовому стилi. Ця книжка, чергове число один серiї п’єс покiйного Незалежного Театру, являє собою цiкаву релiквiю колишньої дев’ятиденної сенсацiї; оскiльки вона мiстить у собi ориґiнальний текст п’єси з усiма її дурненькими жартами, я можу порадити її колекцiонерам видань Гамлета in-quarto та всiх отих рiдкiсних i застарiлих раннiх видань, якi нещаснi автори охоче б знищили, якби мали змогу.

Я не зажив успiху, але викликав збурення; i враження було таке приємне, що я вирiшив спробувати знов. Наступного 1893 року, коли саме сягала апогею дискусiя про iбсенiзм, «нову жiнку» i подiбне, я написав для Незалежного Театру побутову комедiю пiд назвою «Зальотник». Та ще ранiш, нiж я закiнчив її, я ясно побачив акторiв трупи пана Ґрейна, були недостатнi для вимог найдобiрнiшого й найскладнiшого ґатунку драматичного твору — витонченої комедiї. Я написав роль, зiграти яку здолав би лише пан Чарлз Вайндгем, п’єсу, що її неможливо було поставити в «Крiтерiон-Театрi» — будовi, що нагадувала перше судно Робiнзонове. Я, не гаючись, вiдкинув її i, повернувшись до жанру, в якому я опрацював «Вдiвцевi будинки», написав третю п’єсу, «Професiя панi Воррен», на тему жахливої соцiальної сили. Ця сила далася вiдчути, незважаючи на недосвiдченiсть акторської гри. Це була п’єса, якої тiльки мiг бажати Незалежний Театр, — бiльше навiть нiж те, про що вiн зi мною був умовлявся. Але тут я натрапив на перепону, що робить драматичне мистецтво в Англiї нестерпною рiччю для письменникiв, призвичаєних до волi преси. Я кажу, ясна рiч, про цензуру.

1737 року Генрi Фiлдiнґ, величезний драматург, єдиний, якого, за винятком Шекспiра, створила Англiя за час мiж середнiми вiками та дев’ятнадцятим сторiччям, присвятив свiй генiй висвiтленню та боротьбi з парламентською розбещенiстю, що тодi процвiтала. Валполь, правлiння якого трималося лише на пiдкупi, невдовзi примусив сцену замовкнути, вживши цензури, що панує донинi. Фiлдiнґ, гнаний з царини мистецтва Мольєрового та Арiстофанового, взявся до мистецтва Сервантесового, i вiдтодi англiйська повiсть стає за славу лiтератури, тимчасом як англiйська драма занепадає. Приборкувач, якого Валполь наслав був на Фiлдiнґа, чатує й на мене у виглядi «королiвського читця п’єс», добродiя, що грабує, зневажає й пригнiчує мене так, нiби вiн — росiйський цар, а я — найнiкчемнiший з його пiдданцiв. Грабування вiдбувається так: я маю платити йому двi ґiнеї за читання кожної моєї п’єси, довшої за одну дiю. Я зовсiм не бажаю, щоб вiн читав її (принаймнi, офiцiйно; йому, як приватнiй особi, я дав би її читати залюбки): навпаки, я обурююся до краю з такого зухвальства. Та проте мушу скоритись, щоб одержати вiд нього нахабного, нестерпного документа, читання якого викликає у мене шалене обурення, документа, що засвiдчує, на його думку, — його думку! — що моя п’єса «не мiстить у собi нiчого неморального або з будьякого погляду непристойного для сцени» i що Лорд Комергер через це «дозволяє» її поставу (яке зухвальство!) І все ж, незважаючи на таке засвiдчення, вiн залишає собi право, як звичайний громадянин, переслiдувати мене або пiдмовити кiлькох iнших громадян переслiдувати мене судом за образу громадської моралi, — якщо вiн пiзнiше змiнить свою думку. Мiж iншим, якщо вiн справдi захищає громадськiсть вiд моєї аморальности, то чому вона сама не сплачує його послуги? Полiцай одержує свою платню не вiд злодiя, а вiд чесної людини, котру охороняє вiд злодiя. А проте, коли б я вiдмовився заплатити, цей тиран мiг би зовсiм зруйнувати того антрепренера, який поставив би мою п’єсу, знехтувавши його дозволом.

І нема нiякого способу позбутись його. Оскiльки вiн живе не коштом платникiв податкiв, а здирством з авторiв, жодна полiтична партiя не набере десятьох голосiв за його скасування. Особистий полiтичний вплив теж його не торкнеться; бо такий особистий вплив, лише здобуваючи особисту ласку особам, утворює маленькi затишненькi посади, щоб улаштовувати маленьких людцiв замiсть гнати їх геть. Я розумiю, що за Королiвського читця п’єс неминуче мусить бути огидний i злiсний урядовець, i, якби мене призначено на цю посаду (якої, мабуть, я домагатимусь при першiй вакансiї), я був би огидний i зловiсний, цiлком мимовiльно, наче шомпол, якого встромлено мiж колеса парового двигуна. Проте я не маю бажання знiмати це питання в пресi, бо наша преса, втративши всi вiльнi традицiї, здатна побачити єдине спасiння вiд «Королiвського читця п’єс» у «Читцевi Графської Ради» або взагалi в замiнi одноголового диявола на семиголового i може винайти лiки, гiршi за хворiсть. Тому-то я схиляюсь до цензури, як багато радикалiв схиляються до палати лордiв або до монархiї, як деспотичнi жiнки уникають владних чоловiкiв i одружуються з покiрними i люб’язними. І поки нацiї не