Артемiй Кiрсанов - Позивний Бандерас

ліжком. Бандерас обережно взяв ножа, видобув його з піхов і почав уважно роздивлятися кожен сантиметр.

– На ножі свіжа кров,– проказав він.– Ось вам і головний доказ!

– Ніж, який начебто вкрали мої хлопці? – Коцюба аж кипів від люті.

– Це якась маячня! – правив своєї Чорний.– Ніж підкинули! Я ні в чому не винен!

– Ах, ти ж брехлива гадюка! – Коцюба кинувся до Моляра, але його перепинив Батя.

– Куполе! Відставити!

Купол сплюнув і вийшов з намету.

– Пане комбате, Батя, мене підставили! – не вгамовувався майор, якого вже ніхто не слухав.– Ви ще пошкодуєте про це!

– От гнида! Він ще погрожує! Пристрілити б тебе відразу! – не стримався Мореман.

– Відставити! – наказав Бандерас.– Посадіть його до шахти й охороняйте. І без самодіяльності! Щоб був живий і здоровий.

Говерла і Мореман узяли Моляра під руки.

– Індіанець, доповіси у штаб, що завдання виконано. Завтра ми з диверсантом повертаємося до Києва,– додав Бандерас.

– Плюс командире! – відповів Індіанець.

– Гарна робота, капітане! – промовив Батя і вийшов слідом за Куполом.

– Забирайте Чорного! – віддав наказ Бандерас.– І ще одне, хлопці… Дякую за службу!

– Служимо народові України! – в один голос відповіли розвідники.

Волонтери

Оце так пощастило! Так швидко затримати досвідченого диверсанта Бандерас не сподівався. Капітан поволі спускався на плац, обмірковуючи останні події. Бандерасу хотілося побути на самоті, добре все обміркувати. Злочинця викрито – всі докази свідчать проти нього. Але щось не задовольняло Антона. Щось його бентежило. Він вирішив абстрагуватися від справи диверсанта і знайти причину свого внутрішнього неспокою. Може, це пов’язано з його поверненням до Веселого, до людей, про яких він волів забути назавжди. Тут і з ними його не полишає відчуття внутрішньої провини. Щойно поїде звідси, усе нормалізується. Завдання виконано, і треба якнайшвидше повертатися до Києва. Подалі від примар минулого.

Бандерас глибоко вдихнув свіжого повітря й видихнув, намагаючись відігнати тривожні думки. Він уже вийшов на плац і прямував до колодязя, аби втамувати спрагу й умитися приємною прохолодною водою. Ліворуч помітив яскраво розфарбований старенький мікроавтобус, біля якого скупчилися бійці. У центрі уваги був господар мікроавтобуса, чоловік років сорока п’яти, загримований, як справжній блазень. Він розважав бійців, показуючи їм шоу з мильними бульбашками, трюки, фокуси, а ще жонглюючи червоними кульками. Доки одні вояки реготали, інші набирали собі з мікроавтобуса різних корисних речей, які видавала їм через задні дверцята молода тендітна дівчина у білій футболці, камуфляжних штанях і куртці. Щось у ній здалося Бандерасу знайомим.

– Підходьте ближче, капітане! – відволік Бандераса знайомий низький голос механіка Бороди.– Тут волонтери багато балабасів6 привезли. Візьміть трошки своїм героїчним розвідникам. Увесь табір уже в курсі!

– Дякую! Ми все маємо – вам більше залишиться,– відмовився Бандерас.

– Тоді приходьте до нашого вогнища. У мене сьогодні день народження.

– Вітаю, Бородо! Неодмінно прийдемо!

Дівчина з мікроавтобуса припинила роздавати харчі та речі й визирнула подивитися, з ким розмовляє Борода. Погляди Бандераса й дівчини зустрілися.

– Женю?! – не повірив своїм очам Бандерас.

– Антоне! – скрикнула Євгенія, вискакуючи з мікроавтобуса.

Бандерас теж хотів був підійти до дівчини, але почув гарчання БТРа, який проїздив між ним та автобусом волонтерів. Бандерас захвилювався, що, як тільки БТР проїде, Євгенія зникне, наче видіння. Але вона не зникла, а постала крізь куряву й кинулася до Бандераса, а тоді зупинилася просто перед ним. Бандерас не наважився обійняти дівчину. Він здивовано дивився на Євгенію, із-під зеленої хустки якої, пробивалося чорне кучеряве волосся.

– Я почула твій голос, але не повірила, що це ти! – у голосі Євгенії бриніла радість.

Бандерас стояв, не знаючи, що сказати. Він помітив, що все навколо стихло. Антону здалося, що Борода й інші вояки уважно спостерігають за ним і Євгенією й радіють їхній зустрічі.

– Я знала, що ми ще зустрінемося,– перервала незручну паузу Євгенія.

– Ти звідки тут узялася? – нарешті проказав Бандерас.

– Я звільнилася з телеканалу… і стала волонтером! Ось!

Дівчина щасливо усміхнулася. Бандерас теж відповів їй усмішкою. Але все це здавалося йому нереальним, немов сцена з фільму. Такого просто не може бути! – не вірив власним очам Антон.

– Цікаво, ти говориш українською.

– Узяла приклад із тебе.

– Але ж ти була проти всього цього.

– Так, тоді я була іншої думки… я шукала тебе… щоб вибачитися за ті погані слова! Ти можеш вибачити?

Бандерас подивився в її безмежно красиві карі очі й відчув неймовірну радість. Який вдалий день. Усі тривоги та сумніви миттєво розвіялися, і Бандерас поринув у ще один спогад.

Бандерас, Женя

Того липневого вечора 2014 року біля офісу «Дев’ятнадцятого каналу» було на диво безлюдно. Однак антисепаратистські написи на стінах говорили про нещодавній пікет. Канал, після завершення Майдану, висвітлював непопулярні серед українців проросійські теми про те, що мовляв, «Про Донбас ніхто не хоче чути» і таке інше. Саме за проросійську пропаганду «Дев’ятнадцятий канал» час від часу пікетували представники патріотичних організацій та активісти Майдану.

Антон уже півгодини чекав біля центрального входу офісу каналу з букетом розкішних білих троянд. Стомлена, але щаслива Женя випурхнула з автоматично-розсувних скляних дверей і кинулася в обійми Антона. Зовсім молода тендітна брюнетка із хвилястим волоссям трохи нижче плечей, вона була більше схожа на випускницю одинадцятого класу, аніж на серйозну телеведучу політичного ток-шоу.

Вони познайомилися лише три місяці тому, коли Антон відвідував у військовому шпиталі пораненого в АТО друга. Євгенія біля шпиталю робила репортаж про ставлення пересічних громадян до АТО. Вона зупинила Антона у військовій формі на виході, щоб узяти інтерв’ю. Він завжди відмовлявся від коментарів і взагалі не любив телевізійників і телебачення загалом, але цього разу чомусь погодився. Можливо, тому що інтуїтивно відчув, що Женя належить до його групи крові. Її чарівна посмішка і грайливі карі очі притягували ніби магнітом. Аби побути хоч трохи біля неї, Антон був готовий відповідати на провокаційні запитання дівчини, чи не вважає він себе вбивцею, а АТО карною операцією проти мирного населення Донбасу. Женя намагалася триматися впевнено, ставлячи йому, військовому Збройних сил України, такі гострі запитання, але Антон відчував хвилювання Жені і те, як швидко б’ється її полохливе серце. Дитинна відчайдушність Жені відразу викликала симпатію в Антона, хоча він і не поділяв її поглядів, радше навпаки, і взагалі вважав телевізор «кублом зла», а всіх телевізійників – стерв’ятниками. Коли вони розсталися, Антон не міг позбутися нав’язливого бажання почути бодай ще раз її