Джордж Мартін - Бенкет круків

на вході в Цитадель чатували два височенні зелені сфінкси: лев'яче тіло, орлині крила, зміїні хвости. Голови були людські: в одного чоловіча, а в другого жіноча. Попід брамою розташувався Осередок писарів, куди приходили містяни в пошуках новака, який складе їм заповіт чи прочитає листа. У відкритих кабінках сиділо півдюжини знудьгованих писарів, чекаючи клієнтів. В інших кабінках торгували книжками. Сем зупинився біля однієї, де продавали карти, й переглянув накреслену від руки схему Цитаделі, щоб визначити найкоротший шлях до Двору сенешаля.

Біля статуї короля Дейрона Першого, який сидів на високому кам'яному коні, здійнявши меч у напрямку Дорну, дорога роздвоїлася. На голові Юного Дракона сидів мартин, а ще двоє — на клинку. Сем пішов лівим відгалуженням, яке бігло вздовж ріки. У Плачливому порту двоє підмейстрів допомагали якомусь старому сісти в байдак, який доправляв на Кривавий острів неподалік. За старим у байдак сіла і юна матір з писклявим немовлям на руках, ненабагато старшим за малюка Жиллі. Під причалом бродив на мілині малий кухарчук, ловлячи жаб. Повз Сема пробігла вервечка рожевощоких новаків, поспішаючи у септир. «Мені сюди слід було приїздити, коли я був їхнього віку,— подумав Сем.— Якби я втік і прибрав інше ім'я, міг би розчинитися серед інших новаків. А батько міг би вдати, що Дикон — єдиний у нього син. Не думаю, що він мене взагалі шукав би, хіба що якби я втік на мулі. Тоді б він точно за мною погнався — заради мула».

Перед Двором сенешаля ректори забивали старшого новака в колодки.

— Цупив харчі на кухні,— пояснював один з них іншим новакам, які чекали, щоб закидати ув'язненого гнилими овочами. Всі вони цікавими очима провели Сема, за спиною якого, немов вітрило, надимався чорний плащ.

За дверима виявилася довга зала з кам'яною підлогою й високими арочними вікнами. В дальньому кінці на помості сидів вузьколиций чоловік, шкрябаючи пером у товстій книзі. Хоча вбраний чоловік був у мейстерську мантію, ланцюга на шиї він не мав. Сем прокашлявся.

— Доброго дня.

Чоловік звів очі — і йому зовсім не сподобалося побачене.

— Новаком пахне.

— Сподіваюся ним стати,— Сем витягнув листи, які передав йому Джон Сноу.— Я зі Стіни, ми пливли разом з мейстром Еймоном, але він помер у дорозі. Прошу дозволу поговорити з сенешалем...

— Як тебе звати?

— Семвел. Семвел Тарлі.

Чоловік записав ім'я у свою книгу й махнув пером на лавку під стіною.

— Сідай. Тебе покличуть.

Сем присів на лавку.

Люди заходили і виходили. Приносили повідомлення і йшли геть. Когось після розмови з чоловіком на помості відсилали на гвинтові сходи, що починалися за дверима позаду помосту. Хтось приєднувався до Сема на лавці, чекаючи виклику. Дехто з тих, кого вже встигли викликати, прийшов пізніше за Сема, він був цього майже певен. Так трапилося п'ять чи шість разів, і Сем не витримав: підвівся й знову перетнув кімнату.

— Скільки ще мені чекати?

— Сенешаль — важлива персона.

— Я приплив сюди з самої Стіни.

— Тоді тобі неважко буде пройти ще трохи,— він махнув пером,— отуди на лавку, під вікно.

Сем повернувся на лавку. Минула ще година. Люди заходили, перемовлялися з чоловіком на помості, хвильку чекали — і їх проводжали, куди треба. За весь цей час заворітник навіть не глянув на нього. День розвиднювався, туман надворі танув, і крізь вікно почало падати бліде сонячне світло. Сем роздивлявся, як у цьому світлі танцюють порошинки. Позіхнув раз, другий. Почав колупати тріснуту водянку на долоні, потім відкинув голову й заплющив очі.

Мабуть, задрімав. Коли отямився, чоловік на помості викликав його. Сем скочив на ноги, але знову сів, зрозумівши, що це не його ім'я.

— Тобі слід тихенько підсунути Лоркасу пенні, бо ще три дні тут сидітимеш,— озвався позаду голос.— А що привело Нічну варту в Цитадель?

Говорив стрункий, ставний і вродливий юнак, вдягнений в бриджі з оленячої шкіри й зручний зелений бригантинний панцир із залізними заклепками. Шкіра в нього була кольору світлого елю, а кучма густих чорних кучерів мисиком прорізала чоло понад великими чорними очима.

— Лорд-командувач відновлює покинуті замки,— пояснив Сем.— Нам потрібні мейстри, щоб займатися круками... пенні, кажеш?

— Пенні буде досить. За срібного оленя Лоркас на плечах тебе віднесе просто нагору до сенешаля. Він п'ятдесят років проходив у новаках. Ненавидить новаків, особливо шляхетного роду.

— А як він взнав, що я — шляхетного роду?

— Так само, як ти знаєш, що в мені половина дорнської крові,— промовив юнак з посмішкою, по-дорнському розтягуючи слова.

— А ти новак? — поцікавився Сем, шукаючи пенні.

— Підмейстер. Аллерас, а дехто кличе мене Сфінксом.

Сем аж здригнувся.

— Сфінкс — загадка, а не загадник,— випалив він.— Знаєш, що це означає?

— Ні. Це загадка?

— Хотів би я знати! Я — Семвел Тарлі. Сем.

— Приємно познайомитися. І яка справа привела Семвела Тарлі до архімейстра Теобальда?

— А це він сенешаль? — розгублено запитав Сем.— Мейстер Еймон казав, сенешаля звати Норен.

— Вже два роки не він. Щороку ставлять нового. На посаду обирають жеребкуванням з-поміж архімейстрів, більшість із яких вважає це невдячною роботою, яка відриває від справжнього їхнього завдання. Цього року чорний камінець витягнув архімейстер Волгрейв, але він уже відбився глузду, тож Теобальд викликався послужити за нього. Він суворий, але справедливий. А ти сказав — мейстер Еймон?

— Ага.

— Еймон Таргарієн?

— Колись. Тепер його називали просто мейстром Еймоном. Він помер дорогою на південь. А звідки ти його знаєш?

— А хто його не знає? Він же не просто найстаріший на світі мейстер був. Він був узагалі найстарішою людиною у Вестеросі, та він більше історичних подій навіч бачив, ніж архімейстер Перестан за все життя вивчив. Він міг би чимало розповісти нам про правління і свого батька, і свого дядька. Скільки років йому було?

— Сто два.

— І що він у такому віці робив у морі?

Сем якусь мить поміркував, не знаючи, скільки він може розповідати. «Сфінкс — загадка, а не загадник...» Міг мейстер Еймон мати на увазі цього Сфінкса? Навряд чи.

— Лорд-командувач Сноу відіслав його геть, щоб урятувати йому життя,— нерішуче почав він. Недоладно розповів про короля Станіса й Мелісандру Ашайську, хотів на цьому й зупинитися, але одне тягнуло за собою інше, і зрештою він зловив себе на тому, що вже розповідає про Манса Рейдера