Джордж Мартін - Бенкет круків

На ранок снігу нападало вже по кісточки, а в богопралісі — ще більше: попід деревами понамітало цілі кучугури. Зброєносці, конюші й високородні пажі під цими холодними білими чарами перекинулися на дітлахів, по всіх дворах і на всіх мурах затіявши війну сніжок. До Джеймі долинав їхній сміх. Колись, дуже давно, він і сам би долучився до них: ліпив сніжки, щоб метнути в Тиріона, коли той дибатиме мимо, або тихенько вкинути за комір Серсі. «Тільки щоб гарну сніжку зліпити, потрібно дві руки».

У двері тихенько постукали.

— Глянь-но, хто це, Пеку.

Це був старий мейстер Річкорину: зморшкуватою рукою він стискав листа.

— Дайте здогадаюся,— мовив Джеймі,— з Цитаделі прилетів білий крук. Зима прийшла.

— Ні, мілорде. Прилетів птах з Королівського Причалу. Я взяв на себе сміливість... я не знав...— він простягнув листа.

Джеймі прочитав його на підвіконні, купаючись у світлі холодного білого ранку. Кайбернові слова були скупі та конкретні, слова Серсі — палкі й поривні. «Негайно приїзди. Допоможи мені. Врятуй мене. Зараз ти мені потрібен як ніколи. Люблю тебе. Люблю тебе. Люблю тебе. Негайно приїзди».

Вайман очікувально затримався біля дверей, і Пек, відчував Джеймі, теж спостерігає за ним.

— Мілорд воліє відповісти? — запитав мейстер по довгій паузі. На листа приземлилася сніжинка. Почала танути, й чорнило розпливлося. Джеймі туго — наскільки це можливо однією рукою — згорнув пергамент і віддав його Пекові.

— Ні,— відповів він.— Спали це.

Семвел

Найнебезпечнішою виявилася остання частина подорожі. В Редвинській протоці повно було довгих лодій, як і попереджали в Тайроші. Оскільки головні сили Арборського флоту лишилися далеко на заході Вестеросу, залізні пограбували Ріямпорт і захопили Виноградів та Морезіркову затоку, щоб звідти нападати на кораблі, що пливуть у Старгород.

Тричі спостерігач на марсі бачив лодії. Дві, щоправда, були далеченько позаду, і «Цинамоновий вітер» швидко від них відірвався. Третя з'явилася перед сонячним заходом, відрізаючи корабель від Шепітної протоки. Побачивши, як здіймаються й опускаються її весла, збиваючи мідні води на біле шумовиння, Коджа Мо послала на надбудову стрільців з великими луками зі златосерця, які стріляли далі та влучніше, ніж навіть дорнський тис. Дочекалася, доки лодії наблизяться на двісті ярдів, а тоді дала команду стріляти. Сем вистрілив разом з усіма, і йому навіть здалося, що його стріла долетіла до корабля. Одного залпу виявилося досить. Лодія повернула на південь у пошуках сумирнішої здобичі.

Коли запливли у Шепітну протоку, опускалися глибокі сині сутінки. Жиллі стояла на носі корабля з малюком на руках, роздивляючись замок на скелях.

— Тривежжя,— пояснив їй Сем,— престол дому Костейнів.

У вікнах миготіло світло смолоскипів, і замок видавався чарівною сильветкою на тлі вечірньої зорі, але Сем дивився на нього з сумом. Мандрівка добігала кінця.

— Який високий! — зронила Жиллі.

— Ти ще Високої Вежі не бачила!

Даллин малюк заплакав. Жиллі, розхриставши сорочку, дала хлопчику цицьку. Годуючи його, дівчина всміхалася й гладила м'якеньке каштанове волоссячко. «А вона цього малюка полюбила не менше, ніж любила власного, якого довелося залишити»,— збагнув Сем. Він сподівався, боги будуть милостиві до обох діток.

Залізні проникли навіть у внутрішні води Шепітної протоки. Зранку, коли «Цинамоновий вітер» продовжив шлях у Старгород, корабель почав натикатися на трупи, які пливли до моря. Деякі тіла обсіло вороння, яке злітало в повітря й зачинало голосно нарікати, коли лебідка зачіпали їхні спотворені й набряклі «плоти». На берегах показалися почорнілі поля й попалені села, а на відмілинах сиділи потрощені кораблі. Найчастіше траплялися купецькі судна й рибальські човни, але виднілися й покинуті лодії, а ще два побиті великі дромони. Один згорів до самої ватерлінії, а в другого на боці зяяла зазублена діра, куди поцілив таран.

— Бій тут,— сказав Зондо.— Нещодавно.

— Який божевільний чинить нальоти так близько від Старгорода?

Зондо вказав на півзатоплену лодію на мілині. З корми звисали залишки прапора, почорнілого від диму й подертого. Герба такого Сем ще ніколи не бачив: червоне око з чорною зіницею під чорною залізною короною, яку тримали два круки.

— Чий це прапор? — запитав Сем. Зондо тільки плечима знизав.

Наступний день видався туманний і холодний. «Цинамоновий вітер» повільно пропливав чергове сплюндроване рибальське селище, і тут з туману висковзнула бойова галера, повільно наближаючись на веслах. «Мисливиця» — було написано на її боці, зразу на носовою фігурою — стрункою дівою в листяному вбранні, яка замахувалася списом. А за мить обабіч неї з'явилися дві менші галери, мов два хорти, що насідають на п'яти господарю. На щастя, на щоглах маяло по два прапори: олень і лев короля Томена, а нижче — східчаста біла вежа Старгорода у вогняному вінці.

Капітан «Мисливиці» виявився рослявим чолов'ягою у димчастому плащі, облямованому червоним атласним полум'ям. Порівнявшись із «Цинамоновим вітром», галера осушила весла, й капітан крикнув, що сходить на борт торгового судна. Поки арбалетники на галері й лучники Коджі Мо роздивлялися одні одних, розділені вузькою смужкою води, він зійшов на борт у супроводі півдюжини лицарів, кивнув Кугуру Мо й захотів оглянути трюми. Батько з донькою коротко порадилися й дали дозвіл.

— Перепрошую,— вибачився капітан, закінчивши перевірку.— Мені страшенно прикро так поводитися з чесними людьми, та ліпше вже так, ніж пропустити залізних у Старгород. Буквально два тижні тому хтось із цих клятих виродків захопив у протоці тайроського купця. Команду вбили, перевдяглися в їхній одяг, а потім знайденою там-таки фарбою розфарбували собі вуса й бороди в півсотні кольорів. Запливши в місто, вони збиралися підпалити порт і, поки ми гаситимемо вогонь, зсередини відчинити браму. Могло б і спрацювати, але вони зіштовхнулися з «Леді з вежі», а в її веслярського зверхника жінка — тайросянка. Побачивши зелені й фіолетові бороди, він привітався по-тайроському, проте йому ніхто не зміг відповісти.

— Вони ж не збиралися напасти на Старгород? — приголомшено вигукнув Сем.

Капітан «Мисливиці» кинув на нього цікавий погляд.

— Це не прості грабіжники. Залізні завжди чинили промисел, коли й де змога. Зненацька наскакували з моря, хапали кабзу і красунь — і відпливали геть, але зазвичай то було одна-дві лодії, щонайбільше півдюжини. А тепер на нас нападають сотні їхніх кораблів, припливаючи зі Щитових островів і зі скель довкруж Арбору. Вони вже захопили риф Камінного Краба, острів Поросят і Русалчин Палац, а ще вони загніздилися на скелі Кінське Копито й у Байстрючій Колисці. Без флоту лорда